Глава 23

Приїхавши додому одразу побігла зміняти Віку, адже втомилася вона з моїм маленьким, не слухняний, що жах. 

– Привіт. Що ми так і не їли? Матвію Олексійовичу, от що це за справи? – беру свого  маленького хлопчика на руки. 

Він дуже схожий на тата. Такі ж серйозні брівки, блакитні очі, золотаве волосся. Але губки мої та носик. Хоч ми ще дуже маленькі та можу відзначити, що характер теж в тата. Або ж мені так просто здається.

– Ми зараз з тобою поїмо і підемо з гуляти. Так? Мій хороший. Ой що там? Ааа, яка у мами цікава іграшка, так? – сміюся я коли, Матвій грається з ґудзиками на піджаку. 

– Ді, як справи? На тобі лиця не має. 

– Все нормально. Втомилася, сильно. Вікусь дякую тобі ще раз, ти страшенно мене виручила. 

– Будь ласка, мамуся. Все цілую, я побігла.

– Нікові передавай привіт. А з Вами судар ми вирушаємо на кухню. – поцілувала його в лобик.

Напевно я б могла попросити їх допомоги. Розповісти, що Верді живий. Та чомусь страшно стало. А що як правда, щось трапиться? Ні, я звісно нікого обирати не буду. Почекаю день ще. Можливо вигадаю хоч, щось. А потім вже до Ґави з Вікою у крайньому випадку. 

Після того як ми поїли. Я переодягнулася, перевдягнула Матвійчика й як було обіцяно пішли гуляти. У нас під квартирою чудовий парк. Тому думаю було б помилкою не виходити на прогулянку, а тримати маленького вдома. Тимпаче, що гуляти корисно, що мені, що йому.

А як повернулися в квартиру у Матвія піднялась температура. Знов відмовився від їжі. Майже весь вечір провів у мене на руках. Останні 1,5 місяці кожен вечір у нас минає приблизно так.  

Лягти раніше теж не вийшло, адже цей непосидючий хлопчик раптом вирішив, що хоче грати. 

– Дя ... я ... я. - поки у нас звуки, але будуть зубки і ближче до слів.  

– Маленький це не можна гризти. Ні, ні, ні. Давай мені. – встигла забрати свою розчіску, коли він підніс до ротика.  – Матвій Олексійович, а давайте ми з вами краще подивимося, які є красиві іграшки на дивані. А? –  ось так я і проводжу свої  вечори, в компанії незабутнього кавалера. – Ні, ні це договір. Його брати не можна. Матвій.

Проте пізно, договір вже в ручках маленького бешкетника. А через кілька хвилин валяється зім'ятий не виправдавши цікавості за диваном.

Вклавши Матвія спати, сіла за роботу. Та якось не працювалося. У голові крутилися лиш слова того чоловіка, про сина, про Льошу, про рідних. 

І якось вихід знайшов себе сам. Може й не вихід та хоч якість міри для безпеки прийняти можна. Тому, тремтячими руками набираю номер. І як не дивно через декілька гудків мені відповідають.

– Доброї ночі, Діана Григорівна. 

– Привіт, Саш. Пробач, що так пізно. Маєш хвилинку? Я хотіла б попросити тебе про послугу.

– Все гаразд. Я вас слухаю. 

– Тут така справа. Я знаю, що відмовилася. Але ти не міг би все ж таки поставити охорону до нас з Матвієм?

– Щось трапилось? Давайте все й по порядку. 

– Давай якось в інший раз все по порядку розкажу. Просто скажи, допоможеш?

– Навіть не обговорюється. Просто хотілось би знати маштаби, ваших  хвилювань.

– Серйозні маштаби. Дякую тобі дуже. 

Поклавши слухавку видихнула. Мені дуже потрібно бути спокійною за Матвія. І ніхто окрім Саши не забезпечить цей спокій. Він все ж таки керуючий відділом безпеки Льоші. Колишній чи дієвий не знаю. Ми не бачилися від моменту "смерті" мого чоловіка. Проте саме у ньому я впевнена. 

І не помиляюся, адже в ранці в під вікнами стоїть його позашляховик. Точніше його хлопців. Один з охоронців буде знаходитися безпосередньо в квартирі з Матвієм. А інший вже на вулиці у машині. 

Що ж тепер я з спокійним серцем можу залишати Марію Антонівну та свого солоденького хлопчика знаючи, що їх є кому захистити. 

Тому одразу після приходу жінки, їду в офіс. Потрібно закрити питання з орендою та все ж поговорити з Оленою Степанівною. Адже я з абсолютною щирістю не розумію чому Олену досі терплять. Тобто як керівник вона не погана, а ідейний директор з неї ніякий. І як би там не було всім за косяки потрібно платити. Вона не вийняток.

Напевно вперше, я шкодую, що рекламною компанією не дозволили керувати мені. Вона її впевненими кроками веде на дно. 

Паркуюся й помічаю Олену. Чудово, навіть шукати не дрвелося. 

– Олена Степанівна, зачекайте. – ловличи її мало не за руку наздоганяла я. 

– Я поспішаю. – невдоволено пирхнула. 

– Нам всерівно на ліфт чекати. 

– А раптоми час пришвидшиться від твоєї тут відсутності? Може ти сходами? – нервово поглянула на годинник.

Я ж видихнула. Спокійно Ді, не псуй собі день через цю відьму.

– Я тимчасово звільняю вас від обов'язків директора у філії "VERDY". 

– Ти що пробач? – приснула від сміху. – В тебе немає повноважень, щоб мене звільняти. І як на те пішло, це тебе звільняти треба.  Щодня  йдеш з половини робочого дня. Хоча б із поваги до колег совість увімкнула б. – починає кричати ще голосніше. Я лише посміхнулася.