Глава 22

Пройшло півтора роки 

– Привіт любий. Я дуже скучила. – присіла й  приклала долоньку до могили. – Знаєш, день сьогодні паскудний, цей Розонов мутить щось. Судом загрожує, але й фліртувати намагається. Декілька разів робила зауваження, що заміжня сказала, а він при зустрічі носом ткнув що вже ні. – посміхнулася й важко видихнула. – Бісить. Ще умови ставить, спочатку думала дати йому тих декілька тисяч відступних. Але сьогодні сказала хай позов готує, хрін з ним. Все рівно програє. Верді, я так втомилася. – схлипнула, голову в небо підняла. – Я втомилася тут без тебе. Ти... ти б не допустив всього цього. Може ти повернишся, а? Знаю, прошу дурню, але я більше не витримую. Матвія бачу набігами, вічно на роботі проподаю, спину тримаю рівно, щоб конкуренти не вклинювали палки в колеса. А так хочеться просто спокою. Хочеться, щоб ти знов бурмотів, що я виспатися не даю, щоб обіймав, щоб поряд був. – знов схлипую. Вдивляюся в фото чоловіка й не можу зупинити сліз. 

Пройшло півтора роки від того проклятого дня, а я все досі вірю, що це не правда. Що фальсифікація це все. Ну, буває ж таке? Міг же то не він бути? 

А потім інше питання собі ставлю, а якщо й правда. Що далі? Як далі жити без нього? Найбільше боюся, що Матвія сюди приводити доведеться. Боюся, що слів так й не знайду. Він звісно поки ще маленький, але через два, три роки запитувати буде, де тато? 

Я кожного тижня приходжу, говорю, плачу, ховаюся тут іноді від самої себе. Коли вагітна була теж приходила, важко було, але я вперта. Кричала вічно, що якщо він не повернеться то запишу маленького на своє прізвище. Дражнила. На що? Чогось сподівалася, що почує, що повернеться, гнівний погляд кине й на вухо прошепоче своє: надерти б зад тобі принцеса. 

Але не прийшов. Ні тоді, ні зараз. Говорять з часом звикаєш до болю. Не звикла. Якби могла то запитала б у небесній канцеляріїї чого саме Верді? Чого саме зараз? Не через тридцять, сорок років? Чого? 

Хоча кому я брешу. Питала. Просила. Кричала. Але у відповідь тиша. Німа тиша, що легше не робить. Може якби знала чого, легше було б. Але небо  вирішило інакше. А я? Я не вирішила. Не хочу. Він не міг. 

– Пробач любий. Щось я знову зламалась. Пробач. – підіймаюся з колін й все на теж фото дивлюся. – У нас, ніби нормально все. Знову зубки, температура. Характер паказуємо, вже ж дорослі. Спочатку істерика, потім сміх. Зійти з розуму коротше можна. Проте, думаю з тобою було б легше. Льош, чуєш? Ти якщо можеш, ти повертайся. Будь ласка. Ти... ти дуже нам потрібен Верді. 

Як тільки вийшла з цвинтаря, сіла в машину й ще дужче розридалася. Господи чому без нього так важко? Але відповіді не буде. Тому Ді, бери себе в руки й їдь нарешті до сина. 

Хоча, спершу потрібно в офіс. Завезти документи Маї, повідомити про позов, штраф. А тоді вже додому.Провернула ключ, звернула з обочини й набрала швидкість. Чим скоріше тим краще. Може завтра зовсім вихідний взяти? Гаразд. Побачимо. 

Видихнула, коли була вже майже біля офісу. Набрала Віку. Хорошу няню зараз знайти важко. Марія Антонівна може лиш тричі на тиждень. Тому і приходиться друзям за сумісництвом хрестним іноді няньчитися з Матвійчиком. 

– Привіт, Вікусь. Як ви? 

– Ми, нормально. Ось тільки їсти відмовляємося. Ні в яку. І температура почала підніматися. – прикрила очі.  

– Добре. Я постараюсь скоро бути. Щось потрібно купити?

– Ні, мамусю. Чекаємо. 

Зайшла в приміщення й якось не по собі стало. Я хоч і один з акціонерів, але все рівно кожен факап приймаю близько до серця. Ще й цю Олену до мене в ролі наглядача приставили. Якого хріна питається? Але хіба Макар відповість. 

Добре, що хоч один проект сьогодні закрила. І як бонус підписали контракт на рік. Італійці відкривають у нас свій ресторан. У тепло-жовтому та помаранчевому кольорах, живі квіти, легкий джаз, вино і до безумства смачна їжа. 

За останні три місяці закрили 7 проектів по оренді, 3 ще у розробці. Поки що справи йдуть вгору. Хоч і втомлюємося всі по-звірячому.  

– Привіт. 

– Привіт. Чудово виглядаєш. Помаранчевий тобі личить. – підморгнула мені Мая.  

Я сьогодні одягнена у помаранчевий костюм. Приталені штани високої талії, помаранчевий топ на шлейках та такого ж кольору піджак. Та ось тільки остання річ трохи більше за мене саму. Прогадала з розміром.  

– Дякую. Я принесла контракт. Завтра до тебе зайде міс Девітс, хоче обговорити деталі контракту і чи влаштовує нас все. – присівши навпроти дівчини.

– А нас все влаштовує? – підняла брову вона.  

– Нас все. Я ще хотіла поговорити про справу. Ми можемо зробити так, щоб Льшину справу пришвидшити?

– Я подивлюся. Але може краще не лізь ти туди?

– Не лізти? Мая, півтора роки пройшло. А слідчі як істукани нічого не роблять. Якщо змогли сказати, що загинув саме Верді, то хай вже будуть ласкаві знайдуть тих хто це зробив. 

– А що Нік каже? 

– Каже, що на замовника вийшов, а щоб виконавців знайти час треба. 

– Ну хоч щось. Слухай може, плюнь і йди в  дикрет? А то сина, бачиш менше ніж власний кабінет. Думаю на Макара можна покластися. Він же перепросив. Перепросив же? 

– Так, і не одноразово. Я обіцяю,що подумаю. І обов'язково поговорю з Макаром.