Глава 21

ДІАНА

Сьогодні фотозйомка. Безліч камер, візажистів, фотографів, операторів. Здається, от нащо Верді покликав так багато людей, це ж формальність.  

Приміряючи сукню я все думала, чому? Посміхалася, ловлячи в долонях проміння,що грається з волоссям, чим дає привід для дитячої радості. Я б навіть сказала наївності. Він кохає мене, а я його. Чи є щось прекрасніше? 

Біла сукня довжиною в підлогу, навіть якщо я навшпиньки встану, вона буде довгою. Так у зрості Льошка трохи не вгадав. Але дизайн – мрія мого дитинства. Колись я розповідала, так... Ось як він знає. Знає, що я мріяла про осіння весілля, про букет з білої півонії, про маленьке свято не в ресторані, а просто неба. Він знає, що я мріяла про арку в світло-коричневому стилі, про маленькі столики й танцмайданчик з фото зоною.  Знає, що мріяла про нього в коричневому костюмі.  

Вже через годину розпочалася церемонія, сила силенна камер й операторів, але що дивно Верді ні на крок не відходив, був поруч кожну хвилину, аж доки не прийшов тато, щоб вести мене до вівтаря.  

– Діано не роби помилок, не йди проти мене.  

– Тато, я вже пішла. Я кохаю його. Кохаю як би боляче це мені не давалося. І якщо чесно я абсолютно щаслива. Я щаслива що вийшла заміж саме за нього.  

– Ти пошкодуєш про це мила, а поки посміхайся. – підштовхнувши мене вперед стиснув руку.  

І я посміхалася не подавши жодної ознаки того. Що після цього дня я не хочу бачити у своєму житті таку людину як Григорія Кинова. 

Льоша перехватив мене на пів шляху. Поцілував долоньку й поклав її собі на згиб руки. А коли Верді надягав кільце мені на безіменний палець з моїх очей чомусь покотилися сльози, які він вмить вгамував своїм ніжним поцілунком.  

– Мені здається, що немає нічого прекраснішого як кохання двох чистих мов кришталь сердець, але кохана, ти єдина знаєш на скільки наші у крові. Мила пробач та я не ідеальний чоловік, навряд чи ним колись зможу стати. Але одного дня ти зламала в мені залізо, що так міцно тримало серце в своїх лещатах. Одного дня я пообіцяв, що з тобою я опаную нову силу ‐ ніжність. І сьогодні я можу сказати точно, я кохаю тебе моя маленька сильна дівчинка. Я готовий схилити голову, адже лиш тобі вдалося приручити того дракона в середині мене.

Сльози не змусили себе довго чекати. Але напевно й мені сьогодні є що сказати...  

– Знаєш, коли ми з тобою вперше познайомилися, я подивившись в твої очі втонула. Усі говорили, мов небо. А я хоч і не вмію плавати, довірилася бурі. А потім почувши твій голос подарувала тобі остаточно своє серце. Нам довелося багато чого пережити й напевно ще доведеться. Я вже не та тихенька дівчинка й на нервах навчилася грати старанно. Я навчилася читати твої емоції навіть, коли ти не поряд. Одного дня я пообіцяла собі, що зможу відпустити тебе, але ти найкраще, що зі мною трапилося у цьому житті. Дякую любий, що знову даруєш крила. І якщо мені колись скажуть, що твій вогонь спалює їх, я не повірю. Адже ти вмієш лиш кохати. Дякуб що знову ховаєш за своїми плечима даючи змогу бути слабкою. Я кохаю тебе, міц нацчарівніший драконе у всесвіті... 

– Ти розкішна. – обіймаючи за плечі, шепоче Верді.– Станцюємо і можемо відпочивати. Що принцесо готові до танго?

– М-г-  й зробила крок назад.  

Торкаючись моєї талії, ми ставали в пару, він міцно обійняв мене. Заграла скрипка, рояль, акордеон, підготувався, промайнуло у думках. Він веде, рухаючись уперед по лінії танцю, ніби розповідаючи про свою душу. Я ж «слідую за ним» крокуючи назад. Ніби піддаючись, це сплетіння, що обпалює душу. Не дивно, що танго – це набагато більше, ніж танець. Це мистецтво розуміти без слів, відчувати однин одного, читати по очах та бути єдиним цілим. Може, через це в ньому стільки емоцій, кохання та страждань одночасно? Раптом мелодія, що так запалювала серце, почала вщухати, залишивши в кінці гострі нотки рояля. Ми дивилися одне одному у вічі, забуваючи, що весь цей час нас знімала камера.  

– Справжнє аргентинське танго складається здебільшого з імпровізації. Тому добрим танцюристом вважається не тільки той, хто може успішно взяти на себе провідну роль, а й той, хто зуміє довіритися своєму партнерові та відчути ці рухи разом із ним. Ти, молодець принцеса, танцюєш чудово. - Прошепотів мені на вухо Льоша. А в мене в очах застигли сльози. І я уткнулася носом у його плече. 

– Ти чого, мила? – торкнувся руками мого обличчя. А я відвела його.  

– Вперше вийшло. Вийшло станцювати… – говорила крізь сльози.  

– А в тебе, що раніше не виходило? Та ну, не повірю, ми ж танцювали в Туреччині... 

– В тому той справа, що після цього жодного разу не виходило. – посміхаючись я вперше відчула, що жива, що щаслива.   

– Ти просто танцювала не з тими.

Як Льоша й обіцяв ми після зйомки ми послали всіх й пішли гуляти. Я в весільній сукні він у костюмі. Між деревами йшли кудись подалі від шуму, криків та "доречних" порад на майбутнє. 

– Знаєш принцеса, у мене є пропозиція від якої ти не зможеш відмовитися. 

– Я тебе уважно слухаю.