Глава 17

ДІАНА

– Привіт. – сказав Нік та увійшов в середину, а за ним чоловік років 55. Василь Степанович здається.

– Що, Верді, догрався? Я ж попереджав, що не можна тобі встрягати у бійки. 

– Це через мене. – зірвалося з губ, коли бачила як Льоші боляче.  

– Де тут ванна кімната? Дівчино, ходімо проведете за одно вам рани промиємо.  

– Степанович, не лякай дівчину. – прогарчав з усіх сил Льошка. А я лиш кивнула у відповідь з запізненням.  

– Давно у тебе панічні атаки? – запитує ніби бачить наскрізь. Я киваю не в змозі сказати слова.  

– Три роки. Раніше майже кожного тижня були, але потім стали рідше з’являтися.  

– Зрозуміло. Це ж ти до нього в лікарню приходила. Ти кликала жити? – сльози та безглузда посмішка у відповідь.  

[Минуле]
Новини. Кляті новини. Але якщо б не вони я навіть і не знала б, що Верді в лікарні опинився. Що підстрілений був при нападі біля його будинку. 

Пам’ятаю як намагалася вирватися з дому, втікала, щоб до нього потрапити. Та татові охоронці завжди ловили мене, на що тато говорив, що замала ще я для кохання. Що він сам винен. Тикав носиком у те, що не пробачить мене Верді, та замикав у кімнаті. 

Та я все ж втекла, впала з того величезного паркану, джинси порвала, але бігла немов шалена, коли прибігла у лікарню кажуть, що в реанімації вхід заборонений навіть найріднішим.  

– Я не можу вам гарантувати, що він прокинеться і зможе нормально розмовляти. Я взагалі не можу гарантувати, що він житиме. – на цих словах у мене вперше сталася панічна атака. Нік тоді поруч опинився. Кликав мене кликав, але страх скував та забрав до себе.   

Коли заспокоїлася, досі пам’ятаю, як його в операційну везли. Побитого всього, тоді погляд на хрестик кинула, на мотузці з яким моя обручка крутилася. Напевно він був єдиним, хто берегти мене обіцяв.  Тато мене швидко знайшов, влетів у лікарню злий, кричав, вимагав пояснень. А я сховалася у комірці та ледь дихала, просила Бога вберегти його. Не мене. Лиш би він жив. А я, як буде. Обіцяла, що більше не підійду, що не повернуся, просила пробачення, що через мене це все. Через татовий бізнес клятий.  

– Дитино, чого ти плачеш? Ти до когось прийшла? – відчинивши двері комори підійшов до мене черговий лікар.  

– Так, Верді.  

– До Алекса. Як я не зрозумів. Тато дозволу чекає, але мила до нього одному лиш можна. Тебе не впустять.

– Діано, як ти тут опинилася? – підійшов до мене батько Льоші.  

– Доброго дня… я... я побачтити б Льошу... хотіла. – зриваючись на кожному слові шепотіла я.  

– Йди. Йди до нього. Ти потрібна йому. Пробач, дівчинко, що він тебе не врятував. – хитаю головою та сльозами заходжуся.  

– Дякую. Дякую. А на порятунок його, я не заслуговую. – відповіла все тим же шепотом і вбігла до палати.   

– Привіт. – провела рукою по його руці. – Пробач мене будь ласка. Чуєш? Пробач Верді. Ось така я твоя принцеса, згубила свого короля. Ти б пожартував, що на то ти й король, щоб рано помирати. Але не смій, чуєш. Не смій. Тебе майбутнє чекає ще он яке. Всього якихось 29. А бізнес твій, твоїм лиш залишиться я тобі обіцяю. Верді не смій помирати. Я ж без тебе не житиму, а так хоч на відстані буду знати, що живий. Що мій. Живи чуєш?  

Теперішнє

– Я. Я кликала. Та он знов згубила.  

– А він тебе кликав, коли ти помирала. Не зізнається, але метод той він твоїй лікарці запропонував, казав, що ти деталі дрібні любиш, що так заспокоїшся краще, що його це колись врятувало. – говорив Василь Степанович, обіймаючи мене за плечі. – Все буде добре, цей хлопчисько стільки разів помирав, та тільки ти не пускала. Інакше я пояснити не можу, як ви в палатах протилежних лежали та один одного кликали. Жити хтіли та нічого не чули. Я йому дам ліки знеболюючі, скоро стале легше і знов бігатиме. Все, заспокойся. Пішли.  
 

АЛЕКС 
– Що Степанич все розповів? – посміхаюсь підіймаючись на ноги.  

– Ні, тобі трохи залишив. І повір їй теж є що тобі сказати.  

– Я знаю. Все знаю. Говорили вже – і усмішка зникає, немов ховається у стінах мого ж власного болю.  

– Якщо знаєш, чого ж мучатися так дозволяєш?  

– Тому, що покидьок. Останній покидьок. А вона… 

– А вона... вона, коли твою дитину втратила, до тебе побита прийшла та жити просила. Вона з собою покінчити намагалася, коли ти склянки з ліками бив та кричати вчився, коли боровся лиш заради неї. Ти її на руках заколисував та лікарів замало не калічив, адже забувати тебе вчили, вбиваючи у ній все живе. Тому покидьком тебе складно назвати. Просто скажи їй як є все. Ви ж один за одного будь-кому горлянку перегризете от і розкажи, що перегризав. 

Хмикнув у відповідь й погляд відвів. 

– Тому то й перегризав, бо вона моя маленька дівчинка, котру ображати було заборонено. Степанович, розумієш вона моя. І скільки б я не подихав, завжди хотілося, щоб на її руках, ось так назавжди. Але ж як цю принцеску з характером саму залишити? Як на її очах?