Глава 16

ДІАНА

Льоша мовчить всю дорогу, лиш час від часу нервово ковтає та стискає кулаки, ніби обмірковує щось напрочуд важливе.  

– Шукав… – чується із пітьми його голосу. Ніби ось-ось і втопиться у власному осуді. Я це відчуття розпізнаю із тисячі, я там була.  

Ледь торкаюся його щоки, коли по ній все ж скочується та зрадницька сльоза. І у самої все скручується у тонкий вузол. Я не бачила жодного разу його сліз. Не бачила, але знала, що йому боляче за нас двох. Дивлюся і розумію, що його не можливо не кохати, хоч залишається нічого окрім мовчання, що розбиває усе навкруги.  

– Приїхали принцесо. Тільки трохи пройтися потрібно. Давай допоможу. – дає руку та тягне на себе, забираючи усі думки. 

Проводжу тремтячими пальчиками вздовж його вилиці до щоки, ледь зачіпаючи його  бороду, що шалено йому личить. Дивлюся в очі кольору неба та розумію, що йому важко, важко від будь чого, що пов’язано зі мною.  

– Пробач милий. – шепочу торкаючись його губ своїми. А він посміхається, ніби сто років не чув мого голосу.  

– Пробачив, у туж секунду пробачив. – каже та цілує. Без будь-якої ніжності, затискає між собою та машиною, грає з волоссям.  

– Можливо повернемося у машину? – шепоче впершись своїм лобом до мого.  

– М-г. До самого ранку. – вибухаю сміхом та вмить червонію.  

Нам би договорити, а ми побиті болем стоїмо та сміємося над безсиллям власного бажання бути цілим. Єдиним цілим, що залікує усе. Залікує будь які рани, створить нові мрії про наше щасливе майбутнє. Здається, що поверне у той час, коли я повірила, що цей владний та до болю ніжний чоловік мій, а я дійсно його, лише його… 

Верді вибиває усі шалені думки своїм нестримним поцілунком, цілує так, що ледве тримаюсь на ногах. Його руки гуляють моєю спиною, пальці заплітаються у волоссі, і я вперше за декілька років дихаю з легкістю цим чоловіком, що зводить з розуму запалюючи в мені абсолютно усе. Даючи можливість заховатися за ним, заблукати у ньому…

І я піддаюся, йому піддаюся. Стискаю його плечі, лоскочу шию та насолоджуюся миттю, коли мій коханий чоловік лише мій. Лише зі мною.   

– Ходімо у квартиру, замерзнеш. – а я лише смутно киваю, адже сльози безсильно ховаються у горлі комом.  

Та все ж погоджужуюся й даю сплести наші руки й ми йдемо до квартири. А коли виходимо з вуличного паркування й заходимо у двір багатоповерхового району, чуємо шурхіт десь зі спини.

– Тихо. Йдемо трохи швидше. - обертаючись через праве плече шепнув на вухо.  

– Що таке? – я теж перейшла на шепіт.  

– За нами хвіст. І тобі раджу тікати, якнайдалі. - я озирнулася.  

– Тихіше, що ж ти так одразу. - їх троє. 

– Льош, я не піду без тебе. Я не…  

– Правильно не підеш, а побіжиш. Сховайсь за баки, біля вікон. Прошу. - він продовжував говорити пошепки мені на вухо, стискаючи сильніше долоню.  
– Все солодка, бувай поки що, тільки дружині не видай. - цілуючи в шию і дуже голосно говорив він. 

– Фу, якась гидота. - скривилася я. 

– Я швидко. Біжи. – я лише завмерла на місці. – Гаразд, я сам відійду. 

30 секунд. Тих, що він відходив, моє серце рвалося на частини. Протягом яких до нього підбігло троє амбалів. Почали щось запитувати, він їм відмовив. Привід спрацював і вони почали його Льошку. Але він тримався, одного відкинув одразу. Та так, що той і не встав.  

Секунда він пропустив удар. Ще рдна і вдарив у відповідь. Другого також. Ах. Я заплющила очі. Коли третій підійшов із-за спини. Льошка вставай, будь ласка. Він намагається підвестися, але до того підтягується один з банди. Секунда і з моїх очей біжать сльози. Вставай. Від страху підводжуся сама. Що ж робити? 

Мені не спадає на думку нічого кращого, як кинути каменем у машину навпроти під'їзду. Я так і роблю. Свою продам. Спрацьовує сигналізація і ті хлопці починають мигтіти, шукати хто ж їх бачив. Фух. Хоч перестали бити.  

– Що ви робите, я зараз поліцію викличу. Ану розійшлися. – кричить бабуся із вікна. Да так впевнено, що «розбійники» вмить зникають з радарів.  

Підійшовши до Льоші, я вже не стримувала сліз. Він лежав зігнувшись, але посміхався. Мабуть, сам собі. Я присіла і доторкнулася до голови руками.  

– Льошка, ти встати зможеш? - він посміхнувся, хоч йому це давалося важко. Добре, що хоч так реагує. – Любий, прошу, тут небагато, я допоможу. - хапаючи його під руку давала точку опори.  

– Я… Важкий. - вимовляв повільно і тихо.  

– Але ж сильний. Будь ласка, підіймайся. - з моїх очей не переставали котиться сльози.  

Ввімкнула ліхтарик та побачила, що в нього кров не перестаючи, йде струмком з носа.  

– Любий, буде трохи боляче. - притиснула до його носа рукав зі своєї сукні. Ми так і просиділи на підлозі хвилин з п'ять.

– Нам, Треба підніматися. Пішли. - піднялася першою.

– Ну, що маленька з тобою нам велено також виховну роботу провести. – підходить один із громил до мене, а інший біля Льошки сидить.  

– А ви такі визначення знаєте? – вмить скривилась я.