Глава 15

АЛЕКС

Спускаюсь сходами та бачу картину маслом. Моя маленька плаче, ледь дихає. 

– А, ось і Алекс. - спускається Катя, зі сходів, навпаки. Кричить так голосно, що думки плутаються. – Алекс стій будь ласка. Я хочу дещо в тебе запитати. – секунда, і ми зустрілися з Діаною очима. В них нерозуміння, занепокоєння.  

– Хтось образив? - ніби не чуючи Катю, за мить опинився біля своєї принцеси – Маленька, що трапилося? – притискаю до себе, а вона плаче сильніше. – Ходімо. – хапаю міцніше за руку, щоб не втекла.  

– У тебе концерт. – хрипким голосом констатуючи факт, що треба зупинитись.  

– Ми, до мене в кабінет. Не хвилюйся. – відчинив двері й вперед пропустив. – А тепер, принцесо все по порядку. Чому плачеш? – запитав й притиснув її до дверей. – Я слухаю. Хоч, мені здається знаю відповідь. – але дівчина не встигає навіть відкрити рота, як лунає стукіт у двері. – Подружка, твоя. – криво посміхаюся, адже від такої щирої "дружби" аж верне. Прибити б її. 

– Алексе, ось скажи це дівчисько каже ви пара. Це ж брехня. Вона лише брехати вміє. Не здивуюся якщо зараз, тобі на жалість прийшла тиснути аби підіграв. – Господи, як мене дістала ця дівчина. 

– Ми знайомі? 

– Ну як, я ж подруга цієї. - й показала на принцесу.

– Кого? – обернувся. – Вішалки? Поводишся саме так. – різко. Мабуть занад-то, та як вже вмію.

– Ах так. А вона як?  

– Послухай, Катерино. Якщо ти думаєш, що я віритиму в твої байки, то помиляєшся. Ти маєш п'ять хвилин, щоб покинути цей заклад. Зі мною жарти погані. – навіть не шкодуючи злості, промовляю так, що дівчина стоїть близько хвилини як мумуя.  

– Я зрозуміла. Але, все ж скажу. З нею, даремно лише час витратиш. Вона лиш виглядає невинним янголям, а насправді ще та змія. Продасть тебе з нутрощами й не моргне. – з великою силою стримую свої емоції, щоб не виперти її самостійно з цього закладу. – Знаєш, а ця дура повірила. Повірила, тоді моїм словам що нікому не потрібна. Навіть тобі. Даремно Віка її тоді до себе забрала. Можливо, вже її й не було б.  Як і того байстрюка.

– Всю отруту вилила? Все сказала? Тепер послухай мене, – схопив її за лікоть й зціпив міцніше зуби. Не була б дівчиною як дав би. – Якщо хоч на крок наблизишся до Діани в попіл зітру. Ти мене знаєш. – вивів за двері й махнув охоронцю. – Едік, виведи її. І передай усім закладам, хто пустить, оштрафую.– Концерт, закінчено. Скажіть спасибі дівчині, що вирішила спробувати долю, точніше знайти її в моєму вигляді. 

Видихаю рвано й різко зачиняю двері до кабінету. Але Сольна не була б собою якби не встигла проскочити.  

В мить зрівняв відстань між мною та Ді й згріб маленьку о обійми. Вона ж у плече вперлась й зарюмсяла. Та так, що дихання й пульс витанцьовували в галопі.

– Що мавпа цікаве щось пропустила? Чи тобі теж є що сказати?

– Я по Діну прийшла.

– А вона більш не вийде. Вибачай. Потім якось набере.

– Слухай сюди Верді. Ти звісно покидьок останній, що її так і не вислухав. І все, що збираєшся сказати, залиш при собі. Мені плювати. Ти хоч землю носом рий, хоч стіни головою бий, але посади малу й вислухай нарешті. Чи ти думаєш лікарів так просто кращих шукав, бо вона грози боїться так?

Кивнув, коли за Вікою зачинилися двері. Що ж матір вашу відбувається? 

Все так само притискаю Діану до себе. Маленька плаче, навіть не думає зупинятися. Заплющую очі, щоб зібратися й роблю судомний вдих. 

А як видихаю підіймаю долонями обличчя принцеси, щоб через мить померти в бурштиновій безодні болю. Що точно лава тягне в себе залишаючи обгорілі друзки. Послаблюю хватку, а маленька тягнеться ближче, цокотить забами, ледь дихає. 

Й шепоче:

– Пробач, я... я хотіла не так все розповісти. 

– Вже як вийшло. Сідай! – сказав голосніше ніж потрібно було. Вона сахнулася, хотіла відскочити але я не давв.

Перехопив за тонке зап'ястья й потягнув за собою. Саджаючи її на коліна, сам сів на диван. А маленька скрутилася на плечах і зайшлася серією нових схлипів. 

– Я... я тоді до тебе йшла. Одразу як дві смужки побачила, хотіла розповісти все. Хотіла сказати, що... в цілому не важливо що... – прикусує губу, а мене з середини роздинає. – Мене перехопили, прямо під под'їздом. Умови почали ставити. А як я відмовилися в машину загребли. Два дні тримали. Десь в підвалі якомусь. Я... я навіть сказати нічого не встигла як вони бити почали. А коли дізналися, що вагітна, сказали обирати... – гладжу маленьку по голові, запускаю руку у її розпущене волосся. А самому подохнути хочеться від розуміння скільки болю вона пережила. 

– Якщо важко, не розповідай. – ледь видавлюю з себе хрипким, майже не чутним голосом. Діна ж головою киває.

– Я обіцяла. Я повинна... – повернула на мене погляд. – Ти мені тоді роботу у себе запропонував, всі документи важливі я мала. Я думала, що так врятую наше маленьке майбутнє. Але, документи забрали й... 

– Все, ч-ч-ч, маленька. Йди до мене. – обіймаю міцніше.

Її слова дзвенять у руках і я клянусь попадись мені її татко роздеру на клаптики, шкодуватиме, що існує. І смерть йому здаватиметься великою розкішшю.