Глава 14

Вранці я прокинулася від сліпучого сонця та запаху кави, що обпікав все навкруги. Та все ж відкривши очі я не помітила навіть натяку на те, що в ночі зі мною у цій кімнаті був ще хтось. Хоча розуміла, що це дійсність. Ось така нищівна дійсність.  

Відкривши шафу з якої ще вчора я діставала той самий журнал, я дістала маленьку коробочку, згадуючи минуле, яке хотілось забути, спопелити, зтерти з власної пам’яті. Та ні. Це не сон, я дружина чоловіка, що став моїм першим коханням, що подарував мені всю віру у казку, а потім подарував нічні жахіття. Адже я, я стала вбивцею його щасливого життя.  

Відкрити цю таємну скриньку я так і не наважилася. Тому забрала її з собою. Щоб у один день згадати, як то помирати разом з самим найдорожчим, що у тебе є.  

– Що принцесо, поїхали?  

– Куди? – відсахнулася я коли Верді сів у машину.

  – Ну як, у мене сьогодні концерт. А завтра ти отримаєш документи з моїм прізвищем, тому буде більш зручніше, якщо поїдемо від мене.  

– Концерт? Може я краще поїду до себе, а вже завтра ми поговоримо. Зустрінемося одразу де скажеш.

– Ні. Давай вже разом. Я он зовсім забув про цей концерт, про саундчеки, про клуб. З тобою не тільки це забудеш, маленька. – посміхнулася. – Так що поїхали будеш дивитися як я там хриплю свом не розспіваним басом. Ганьбитися так з музикою. Впевнена, що хочеш таке пропустити? 

–  Скоріше так ніж ні. 

– Ну, а останній концерт Банди? 

– Останній був, п'ять років тому. 

– О-о-о, так ти слідкуєш. Приємно. Це ювілейний. З оголошенням розпаду групи. Все ж розбігаємося. Нік в прокуратуру, я в бізнес, а Раф продюсуванням займатиметься. 

– Добре. Подивлюсь як ти там ганьбитимешся. – прошепотіла нахилившись до його щоки й поцілувала, викликавши у ньому шалену посмішку аж до вух. – Не тільки ж тобі у всьому поступатися. 

– Тоді приїхали, виходь. - спокійним відзначив й вийшов з машини. А я слідом. 

Вийшла, сперлася об капот й в небо дивлюся. Усе що було, воно напевно вело нас сюди. Саме в цю точку не зворотності де ми в будь-якому разі залишимося разом. Чи це моя фантазія? Бажання видати бажане за дійсне? 

Верді підходить до мене, так близько, що я чую стукіть його серця. Бере за підборіддя й впивається в мої губи поцілунком. З жадібністю та відчаєм. Ніби поповнюючи сили. Притискає до себе все міцніше, а я не хочу ні про що думати, не хочу нічого відчувати окрім його вимогливих губ. 

– Садовська, тільки тобі вдається вити з мене мотузки. Тильки тобі підвладна моя душа. – різко відсувається і шепоче кудись у шию.

Посміхаюся. Знав би він, що я теж знодна на все, навіть на страту заради нього. Ніжно цілую у щоку й спераю голову об його плече. Здається добре для нас надто рано. А для поганого більше сил немає. Хай довше протримається цей нейтралітет.

У нас же ніколи більше не буде тих почутів, як колись. Так буде пристрасть, але там або вона або розуміння. А що з них краще я і не знаю.

– Так нащо обирати щось? – сказав мені в маківку. І я зрозуміла, що говорила в голос. – Давай я зіграю концерт, а після ми поїдемо додому та я доведу, пристрасть нікуди без розуміння. Запевняю ти забереш усі слова назад після моїх впевнених апеляцій. 

Підняла на нього свій погляд, щоки фарбою залило, а я не в силах не посміхатися, хоч знаю що дарма, але не можу.

Льошка ж м'яко сміється й притискає мене до себе.

– Пішли маленька. А то хлопці вже там іскрами сипляться, що фронтмент не з'являється. 

Й ми пішли. Зайшли у середину, спочатку атмосфера мені не сподобалася, адже частіше за все головним в таких закладах був Світський. Хоча, можливо виконуючим обов'язків. 

Не скажу, що часто ходила в нічні клуби, ні. Але бувало колись. Тоді дуже хотілось остаточно втратити себе,  і ніщо як алкоголь не допомагав ліпше. Ну, а вже потім після свідомого розуміння, що так і до залежності можна допригатися, перейшла на пробіжки, медитації та режим.

Тепер я нудна дівчинка Ді, проте здорова. Хоч і з цим іноді виникають питання.

Підходжу до сходів та стискаю браслет міцніше у руці. Браслет щастя, саме той, подарований ним у останній вечір мого юного життя.  

[Минуле]
– Ти ж розумієш, до чого призведе ця гра? – говорить хриплим тоном викликаючи не проханих мурах по тілу.

– Програшом обох зі сторін. – шепочу підходячи все ближче.  

– Маленька таким як я вірити напрочуд шкідливо. – вмить притискає до стіни та розводить руки з обох боків моєї голови. 

– Але не тобі. Якби тобі було наплювати ти б тут зараз не стояв. – посміхаюсь від пекучого болю що рве всі нутрощі. Та лише з ним, з ним мені хочеться дійти до кінця. Божевілля якесь, вбивчий коктейль пристрасті, потягу та вогню. 

Підходжу ще ближче, стаючи на носочки торкаюся носом його шиї. Та вдихаю аромат його парфуму, що так і віє коньяком та солоною карамеллю. 

– Знаєш, я сама від тебе втечу, втечу вранці ти навіть прокинутися не встигнеш. Ось побачиш, більше не знайдеш та й забути не змошеш. – шепочу, коли він торкається долонею до стегна та настукує мелодію паралельну стуку мого серця та бажання, що вбиває краще будь якої зброї.