Глава 13

ДІАНА

Поки тато з Льошею говорили десь на вулиці, я сиділа біля вікна з чашкою теплого чаю.  Я так завжди робила в дитинстві, коли страшно й не зрозуміло, що буде далі. 

– Сонечко я постелила Вам у твоїй кімнаті. - обійнявши мене за плечі сказала мама.  

– Дякую. – усміхнувшись у відповідь я. 

– Не хвилюйся через тата. Все добре. Просто ти дуже ідеалізуєш цей світ. Повір маленька, тобі ще в цьому житті буде боляче. Дуже. Але ти завжди маєш думати про те, хто поруч. Як і він про тебе. Ти не уявляєш, скільки зайвих слів я сказала твоєму батькові. Безліч. І ми не були ідеальною парою. Але він не дав мені жодного шансу сумніватися, що я йому не потрібна. - сівши біля мене сказала мама.

  
– Мам, останні півроку я думала про тих, хто поряд і виправдовувала його. А у відповідь отримала велику кількість садин і розрізану душу. Мені здається, я помиляюся, йдучи на цю формальність. Але лише з ось цим хлопцем, якого не долюблює мій тато мені не страшно. Як із татом у дитинстві. Але це все…  

– Я знаю. Знаю мила. Навчися слухати його серцем. Адже ви кохаєте один одного. Але поки що не визнаєте цього. Не слухай тата і знай, то що ми людину з тебе виховати хотіли хорошу, а не вірну своєму батькові доньку. - не давши мені домовити сказала мама.  

– Я боюся зрадити його, в друге. Але розумію, що це неминуче.  Він якщо знатиме навряд погодиться бути поряд.

– Кохання завдає біль. Але лиш воно робить сильним. І якщо він тебе справді кохає, нікуди не дінеться. Хоч щоб ти не робила. Просто завжди залишайся з ним чесно. І ти це побачиш, маленька, обов'язково побачиш. - обійнявши мене міцніше сказала мама. 

Коли ми ввійшли до моєї кімнати. Він здивувався, що тут у мене так затишно. То був третій поверх, під дахом. Кімната у сірих тонах. І з цегляною стіною біля ліжка. Біля вікна підвісне крісло-гойдалка, диван, приставка, гітара, і великий мій улюблений гардероб.  

– Я так розумію це твоє таємне місце. - пройшовши далі в кімнату сказав Льоша.  

– Так. Найтаємніше. Раніше я мала дві кімнати, але зараз там ігрова для Соні.  

– Розкажи про себе. - присівши на підлогу сказав мій чоловік.

– Кажуть, уночі відкриваються усі таємні секрети. Що ж, із чого його почати. О, слухай. - відсунувши картину відкрила я дартс. Але не простий. – Цю гру ми з дівчатками вигадали. Коли секретики важко розповідати, ми дістаємо дартс правди і...

– Як ти сказала, секретики? - розсміявся на всю кімнату. – Мені як ти помітила не 20 років. Я дорослий чоловік.  

– Так, дорослий чоловік, не хочеш не треба. - кинувши в нього подушкою сказала я. – У Вас, Олексію Дмитровичу, була можливість дізнатися всі мої кістяки в шафі. Але ви її успішно профукали.  

– Ах, кістяки, кажеш. То ти й мої хочеш розвідати. – я лише знизала плечима. – Добре. Давай. Я згоден. Але знай з ким граєш, питання будуть не простими.

  
А я що, знаю, знаю що і відповіді вбиватимуть немов лезо, залишаючи до того відкриті шрами, котрі не загоюються, котрі не забуваються скільки б не намагалася грати сильну дівчинку.  

– А я вас, мій любий не боюся. Поїхали. – діставши дротики з-під ліжка сказала я. – Правила. Жовтий, це те, що ти хочеш розповісти але за, що дуже соромно. Помаранчевий, це легкі питання. А червоний, це питання, яке вкладе на лопатки. Зрозуміло?  

– Більш ніж. – відповів мені Льоша.  

– Ти починаєш.  

І його перше потрапляння до помаранчевого.  

– Коли тобі страшно? – раптом подивившись на мене запитав він.  

– Гарне питання. Страшно. Коли ламають. Коли залишають на півдорозі. Коли вставляють найпекучіші кинджали між ребрами. Коли немає того, хто б міг врятувати від того кроку у прірву – трохи зі смутком говорила я. – Ну й ще коли гримить.  

– Що? Ти боїшся грому? – глянув на мене зовсім легко, ніби не чув слів раніше.  

– Так, дуже-дуже боюся. Зазвичай, у сильну грозу я завжди плачу як дитина, сховавшись у ковдрі. – посміявшись, відповіла я. – Моя черга.

Червоний.  

– Ну, що ж запитуй – різко повернув до мене голову.

– Якої зради ти не пробачиш?- все-таки зважилася спитати я.  

– Хм… Зради? Раніше думав, що будь-якої. Зараз здається, що можу пробачити все. Але не всім. Так чогось виходить, що я пробачаю саме тим у кому впевнений, що не зрадять. Тому якої зради я не пробачаю. Будь-якої. Але для рідних пробачу майже все. А що ні, то я їм скажу. 

Ми так і стоїмо в тиші всі ці декілька хвилин. Поки я не наважуюся перервати її.

– Дякую тепер ваш хід, супернику.

І його ціль виконана. Точним ривком потрапляє в червоний.  

– Довго він тебе ображав? – і ми обидва розуміємо про кого йде мова.  

Але у відповідь мовчання. Моє мовчання, адже говорити все, що хотілося сил не має. Перед ним їх немає.