Глава 11

ДІАНА

Вийшовши з будинку батьків Льоші ми довгий час дороги мовчали. Мені то було що сказати, проте я боялася зрушити те мовчання, що нависло велетенською хмарою прямо над нами. Я боялася, що раптом все зірветься й зупинити цей буревій ми вже не зможемо. 

– Ти знову боїшся? – сказав тихо, ніби прочитав щойно мої думки.

– Боюся. Боюся, що все це лиш тимчасовість. – втиснулась в шию й тиханько зашепотіла, ховаючи схлипи вже на його плечах.

– Не бійся. Ти он яка смілива. Проти моїх одна боролася, нам тільки твоєї наполегливості вистачить на все життя, що вже там говорити про мою. 

Підняла на нього погляд. Посміхається, ледь помітно на куточках губ. В очах блискавками сміх на всю танцює. Знущається. 

– Я серйозно. Що якщо раптоми хтось з нас відповиться? 

Хмуриться, погляд відводить. Та пізно я встигла зловити у ньому злість. Знаю, що дістала. Проте, хочу просто почути, що він не залишить, навіть якщо я найгіршою виявлюся ніж він уявляв. 

– Ти відмовишся? – мотнула головою, ні. – І я ні. То до чого ці розмови? Я сказав не відпущу. Все. Ти або віриш, або в тебе вибору немає не вірити – я лиш знизала плечима й втупилася у вікно з свого боку.

[Спогади]

Виходжу з вінної кімнати через годину або півтори таке відчуття ніби сил більше немає, хочеться заритися в ковдру й не вилазити до самого ранку. 

Ось навіщо? Навіщо я погодилася на це погане відрядження? Знала ж, що все піде шкереберть. Одинадцята ночі, а я сиджу на дивані навіть не свого номеру, намагаюся зтерти з пам'яті всі ті бридкі дотики того покидька. Ледь дихаю, обіймаю коліна, адже заспокоїтися не виходить. Я втомилася. Втомилася бути для тата вигідним варіантом. Я так не вмію. Не можу.  

Ще й Алекс. Ось чому він не проходить повз? Ми ж домовлялися. Чому допомагає? Чому мене так тягне до нього? Навіщо? Це гра на життя. І мені в ній точно не виграти. Я навіть правил не знаю. Але ж буду жалкувати що не спробувала. А раптом що і як тоді далі жити? А що робити потім?

– Відпусти все. Просто відпочинь. Я сьогодні на дивані ляжу, а завтра якщо захочеш повернешся до свого номеру.  

– Пробач, я не помітила тебе. Я сьогодні можу, щоб не заважати.  

– Ні, сьогодні ти не можеш. Ось віскі, хочеш пий, легше стане. Якщо не хочеш мошеш не пити звісно. Але спатимеш ти тут. Я спеціально постіль взяв, щоб диван застелити. Тому мала йди спати, а то я тримаюся з усіх сил.  

– Чому ж? Мені здається смертельним цей вирок буде лиш для одного.  

– Ну, у будь якій грі програють та перемагають двоє. Але один на публіку інший для себе. Йди. – прочинив двері та я увійшла в середину.  

Це був не звичайний номер. Люкс. Тому вид з вікна в мільйон разів крутіший. Стояла як зачарована хвилин п'ять. На фоні грала музика і я одразу впізнала усім відому Madcon – Beggin, зробила гучніше, почала танцювати. Так простіше, ніж плакати. Хоч сльози з’являлися час від часу на очах повернулася до дзеркала та намагалася посміхатися. Лиш потім помітила, що Алекс так і залишився в дверях. На секунду подивилася в його очі і він вийшов. А я залишилася нерухомо стояти. Вдихаючи вже знайомий мені аромат, намагалася не думати про інцедент, котрий трапився декілька годин назад.
 

Через декілька хвилин двері знов відкрилися. Прогнулася підлога під рішкучими кроками, що завмерли в метрі від мене. А потім він підійшов так близько, що я бачила як ходять його жовна. І поки я намагалася хоч щось зрозуміти він стрімко мене поцілував. Не так як минулого разу. Там на пляжі. Цього разу він цілував мене нестримно, без будь-якої ніжності та занепокоєння. 

А я задихаюся адже це все для мене ніби вперше. Мої пальці стискають його плече та по-власницькому зариваються йому в волосся з биваючи й так неслухняну зачіску.

– А ось тепер точно спати. – хрипить у губи та йде. І ось як мені тепер спати?   
 

Теперішнє

– Ми на місці, маленька. - вирвав мене з думок голос Льоші.  

– Так дякую. - вийшла я з машини й завмерла. Як давно я не була вдома. Як я хотіла тут опинитися. Мій милий будинок.  Хача і не мій зовсім.

Напевно в остяннє я була тут. Роки три назад. Саме тоді, як тато Світському мене подарував.

– Дяно. – вибігла до мене Соня.  

– Привіт сонечко, яка ти гарна. – вона була вдягнута у синю сукню, спідничка якої була вкрита білими квітами з фітину.  

– Це тато мені подалив. І мамі. - заскакуючи мені на руки сказала вона.  

– Так, і мамі? – я подивилася на тата, що виходив із дому. 

– І тобі мила, і тобі теж. - підійшов до мене і поцілував у щічку тато.  До чого солодко, аж першить у шлунку. Не зворушна ідилія, улюблена частина перед бурею. 

– Ви знали, що ми приїдемо. Це ти сказав? – примружившись перевела погляд на Льошу.  

– Так. Я. – проапелював, забравши в мене та рук каченя.

– Я Алексу, сад показу, можна? - різко змінила тему Соня. 

Ми всі посміхнулися, закивали уривчасто. Але ніхто й не думав заперечувати. Ця дівчинка маленьуе сонечко, ковток повітря. Для мене, для мами, для цього життя.