Глава 10

АЛЕКС

Я не хотів чути. Абсолютно нічого. Щоб вона не хотіла сказати я знаю, що там нічого хорошого. А я і так її татка ненавиджу. За його вибір, за вчинки. І якби міг придушив би власними руками. 

Напевно це питання часу. Якось Березень сказав, що або ми або нас. Я не повівся, думав ні, ну не з всіма так. З всіма без розбору. І плювати за білих ти чи за чорних. Платитимеш як усі бо так вже вирішено. 

А я дурень був. Пообіцяв, що ту тварину пальцем не трону. Бізнес його змів. Сім'ю зламав, а він досі тримається. Тільки малій за що припадає? Вона ж любила його, напевно. До всього цього, любила. 

А я її. Що тоді, що зараз. І відлік мій не довго грав. Після перших її сліз. Після першого фарсу я пішов проти всіх за неї одну. Макітрою по голові отримав, але зуби зціпив і далі пішов. Хрін здамся. 

[Спогади]
– Льошка, ти де зараз? – без будь–якої сором'язливості запитує у мене Сольна.

– Вікусь. В Мюнхені, контракт підписую з забудовником. Але він гівнюк підставляє конкретно. Що хтіла?

– Тут у мене для тебе забудовник є. Але потрібно напряму з ним зв'язуватися. Питання життя та смерті.

Знав би я тоді, що воно дійсно вартувало життя. Повівся на вмовляння цієї мавпи. Як тільки Ґава її теприть.

– Що ж не очікував, що ти до мене звернешся, синку. – потискаючи долоню каже Кинов.

– Григорій Олегович. Я чув, що Вам замовлення велике потрібно.

– Не замовлення мені потрібно, а контракт, котрий не потягне компанію на дно. Я чув ти піднявся добре. Так ось є пропозиція. Що якщо ти з моєю донькою весілля зіграєте та й ми компаньйонами станемо?

– Їй всього вісімнадцять. Яке весілля? Ні, цього не буде. Да й навіщо мені твоя компанія.

– Послухай мене, ти ще малий, нерозумієш усіх афер та цього бізнесу. А дівчинка вона спокійна не зіпсована, якщо ти розумієш про що я. – я різко скинув його долоню з свого плеча.

– Кинов, ти не тим торгуєш. Я пропоную іншу угоду, але в обмін ти пообіцяєш, що до неї без її власного бажання навіть кіт не підійте. Ти мене зрозумів? – притискаючи його до стінки, я намагався стримуватися, але бляха, не виходить. Хочеться дати по пиці та так, щоб про махінаціїї ці забув на все своє життя.

Типерішнє

Та він не забув. Ще тоді зрозуміло стало. Кажуть горбатого могила виправить, а цього мабуть ніщо й ніхто. Адже вже через декілька місяців на власну доньку замах замовив. Впевнений, що й решта його рук справа.

Повертаю голову до принцеси. Спить. Напевно ще й хороше щось сниться,  якщо посміхається. 

Опускаю скло, впускаючи прохолодний вітер в салон. Дозволяючи йому вибити всю дурь з думок. Видихаю, слабо посміхаючись.

Маленька крутиться, очі відкриває. Спочатку лякається, дивуєть де вона. 

– Приїхали. – нащось говорю, адже вона вже й так зрозуміла. 

– Давно? – хитаю головою, ні. 

– Пішли? – відчинаю дверцята й чую її не впевнене мг слідом.

Як тільки вийшли з машини згіб Ді в оберемок й до себе притис. Щоб абсолютно питань не виникало, моя. Попри смерть не відмовлюся. Хоча, що там. Смерть теж так вважає. 

Да і не цікавить мене якщо чесно нічия думка. Вже давно дорослий хлопчик. І помирав, і з колін підіймався. І бізнес наново створював. Не всі були в захваті, та я й не питав. В один день просто впало все і раптом став Алекс Верді не боятися бруднити руки, лізти в афери й ходить по лезу ножів. Просто якщо й робив, щось то так, щоб після питань не було. Навчився на місце ставити.

– Проходь. Мама в залі, ти до неї йди. Я до батька в кабінет. 

– Стій. – схватила за руку. – Ми не разом підемо? 

– А ти без мене не впораєшся? 

– Ну, я... я не знаю, що казати. 

– Добре. Ма? – увійшовши до вітальні крикнув. – Я дружину привів, познойомитися. Обговоріть ідею весілля, а я до батька підіймусь. – ловлю на собі злісний погляд Ді й притискаю її блище до себе. – Все буде добре. Не так вже й страшно. – шепочу, торкаючись губами її ніжних губ.

А потім йду до сходів. 

– Привіт. Я поговорити хотів. – сідаю в крісло навпроти нього. 

– Слухаю. 

– Я одружився. 

– Вітаю. Сподіваюсь ти розумієш на які ризики пішов цього разу? – киваю, батько ж хмикає. – А я скажу, що ні чорта ти не розумієш. Тобі хіба є різниця, що ти що вона. 

– Є. Втому то й справа, що є. На себе мені насрати, а вона не заслуговує всього цього гівна. На неї глянути боляче. Трясеться вся, боїться вічно. 

– Ти пам'ятаєш з чого тебе витягли? Я бачив. Повір у вас з цією дівчинкою навряд є шанс. Не зли долю.

– Долю чи її татка? Кинов забагато на себе бере. І я плясати під його умовами не збираюся. Ця твоя позиція нейтралітету вже поперек горла стоїть. Знаєш багато, а ніхріна не робиш. 

– Не забувай в чиєму ти будинку. – крикнув, грюкнувши дополею по столу.