Глава 9

– Маленька може ну його все, не поїдемо нікуди. Менше знають краще сплять. – заводячи машину раптом сказав Верді. 

– Не знаю. Я взагалі в усьому не впевнена. Але так хоч чесно перед усіма. 

– В будь-якому разі чесно буде, якщо ми один одному не брехатимемо. 

– Льош, я заміжня. І скелетів в шаві з двісті маю. Як не брехати? Впевнений, що нам це потрібно? – шепочу, адже сил немає більше грати, що все зі мною гаразд.  

– А ти впевнена, що не потрібно? Помилилися так, наробили помилок, визнали. Особисто мені не живеться без тебе. І раз доля знов звела нас. Раз я в змозі все це тримати я не відпущу більше. – каже заглядаючи у мої налякані очі.  

– Ти ж не знаєш нічого про мене. Я зовсім інша. Я...

– Ти, саме ти вже розлучена та скоро офіційно будеш моєю дружиною. Документи готуються.– каже на одному диханні 

– Як? Зачекай, які документи? А... 

– Що? Документи згоріли, через тиждень будуть нові з моїм прізвищем. Ваш шлюб ваш визнаний не дійсним сьогодні, але дата стоїть, та що треба. Так, що не відвертишся, принцесо.  А недієздатність твоя, як була створена так і розтворилася в нікуди. 

– Ти ж усього не знаєш. Я ж...

– Послухай, як не Світський так, ще якась гнида буде командувати тобою. Принцесо я не можу так ризикувати. Поїхали. Нам, ще до твоїх потрібно. – шепоче пристібаючи мій ремінь.  

– Я боюся, саме я дуже боюся ризикувати. Самій байдуже, але я не зможу навчитися знову існувати без тебе. 

– Ти ніколи не була й будеш без мене. Запам'ятай це. – не відвернувши погляду тихо проговорив наче мантру. 

Я ніколи не була без нього. Навіть помираючи від їдких криків, що роздирали душу була з ним. Уявляла, розмовляла, засинала з ним. Навіть будучи чужою йому була з ним. Чому? Мабуть дійсно доля, або ж наша особиста вигадка в якій так добре обом. 

[Спогади]

– Він прийде? Він обіцяв. Скажи, прийде? – сидячи на підлозі запитувала в неба я. 

Сьогодні він знов приходив у мої сни. Сьогодні він знов мене рятував. Навіть коли всі пішли, навіть коли я проти нього. Він знов приходив. Він приходив і я точно знаю, що прийде. Що прийде в свідомість, що до мене прийде. 

– Господи, я... я не хотіла, щоб так усе. Чому ж? Я ж... Ми ж... Ми ж могли б бути щасливими, зазаз тримали б на руках нашу дівчинку. Він би заколисував її на руках. Він би не... Господи, чому так усе? 

В кімнаті пахло ліками, приспущені штори, небо затягнуте темними хмарами. Мене рідко впускали до палати Льоши, але я впера знаходила способи, щоб пробратися хоч на хвилинку та побачити його. Щоб поговорити, поспівати, почитати. Щоб зрозуміти що це все я. Через мене. 

Що лиш я можу знов повернути, відмолити, випросити пробачення у нього собі. Він ж через мене там. Знає ж, що через мене. 

– Діано, ти що не розумієш? – прокричав тато відкриваючи двері палати з гуркотом. Я лиш вуха затулила.

Встала. Вказівним пальцем торкнулася губ. Він хотів би продовжити, тільки я не дала. Перебила.

– Не розумію. Не зрозумію. Ніколи. Вийди, дай мені десять хвилин, а після поговоримо. 

– Ти щеня ще рявкати будеш? – схопив мене за лікоть й повів до виходу. – Ти коли його бізнес зливала, сміливість де була? Чи думаєш потрібна будеш після усього? Ти річ, нікому не потрібна більше. Річ. 

– Десять хвилин. Після роби, кажи, бий, що заманеться. Всього десять хвилин.

Пішов. Дав. Останні десять, ті за яких я припинила існувати. Ті які я найбільше в житті молила. Просила у Бога, щоб лиш прокинувся, він же так потрібен ще тут. Для мене. Обіцяла, що відпущу, забуду, піду з його життя. Казала, що зроблю все щоб забув. А якщо зустрінемося, чесно все скажу. Тільки хай живе. Просто живе. 

Теперішнє

– Льош, зупини машину. – виринаючи з думок впевноно сказала. Здається навіть надто годосно чи що. 

– Ді, давай не будемо. – сказав з сумом. 

– Ні, я хочу розповісти. Будь ласка, зупини машину.

Зупинив, з'їхав на узбіччя дав хвилинку щоб зібратися. Потім в очі глянув. Видихнув.  Ніби чекав що відмовлюся, що скажу ні давай в наступний раз. Та я обіцяла. 

Роблю рваний вдих, заплющую очі. 

– Я не хочу. Сьогодні ми їдемо до батьків. Давай, домовимося, що після обов'язково поговоримо. Після. Бо я і так ледве тримаюся. – не дав вимовити ні слова.

Кивнула, гаразд. Посміхнулася. Та сліз стримати не вийшло, все ж скотилися ламаючи мізерну надію на те, що все повинно бути правильно. Спочатку наша розмова, а потім їх. Спочатку я...

Верді вздяв до рук моє обличчя, великими пальцями стер доріжки сліз, а потім притягнув ближче, щоб поцілувати у ті місця де щойно були його пальці. 

– Нам їхати ще пів години. Краще поспи. – прошепотів майже в губи й поцілував невагомо.