Глава 7

ДІАНА

– Привіт. Він до речі на тебе чекав. – каже секретар тата.  

– Дякую. – якомога миліше намагаюся посміхнутися.  

Як же я ненавиджу цей кабінет. З самого дитинства, пам’ятаю як боялася бувати тут. Але чомусь саме зараз він асоціюється в мене з моїм 18 річчям. Тому напевно й боляче, до тремтіння в кістках. А зараз, то взагалі… 

– Доброго дня, Григорій Олеговичу. Ви були праві звільнили мене. Ну, не світить працювати у вас у компанії.  

– Що, приїхала картки та все інше здати? – похмуро запитує тато.  

– В сенсі?  

– Чоловік твій умову нову висунув, документи просить. А де вони? 

– Де? – розводячи руки в сторони говорю я. 

– Не роби з мене дурня! Ти народиш спадкоємця йому, раз працювати не можеш. І документи повернеш. 

– Ось ні. Я розлучаюся з ним, а спадкоємця ти сам йому народжуй! 

– Ти не розумієш, виходу не має іншого. Ти не розлучишся з ним! ‐ з роздратованістю промовляє тато.  

– Не розлучуся, так? Тату, я в змозі вже сама у своєму житті щось вирішувати. – злобно відповідаю я. 

– Діано почуй мене. Так для всіх нас буде ліпше. – вже тато переходить на крик.  

– Ну, ти ж мене не змусиш вірно? – з огидою посміхаюсь я.  

– Не змушу. Але і про твою таємницю мовчати ніхто не буде. Вже бачилася з Верді так? Сказала? Чи мені це зробити? – знає ж, що і так боляче. – Тай взагалі, твій чоловік проти того, щоб ти будь-де працювала. І так он за практику домовився будь рада цьому .– на цих словах я лиш нервово засміялась.  

– Так я пищу від радості тато. Ти просто не чуєш. Я щаслива, що і за практику домовилися, за ліки домовилися, за спадкоємця. Я рабинею його стану. Так? Буду така, які йому подобаються. Стану безправною, слухняною повією. Хвойдою. Ти ж мріяв саме про таку доньку! – кричала, що є сили.  

– Все, йди сил не має тебе більше слухати. Ось в кого ти така?  

– Точно не в тебе. Ти мене йому без умов віддав. Хочеш, на. А я не хочу! І дружиною його я більше не буду! І хоч вдавися своїми грошима, погрозами, роби що хочеш. Ви мені вже остогидли.– гримнувши сильно дверима вийшла я з татового кабінету.  

– Алло, дівчат. Привіт. Давайте нап’ємося сьогодні? За мій звісно рахунок. Тоді чекаю.  

Зі сторони може здатися, що я розбещена татусева донечка. Але це не так. Точніше, те, що це не так знає обмежена кількість людей. Сіла у свій темно синій «Nisan». Ну, що Ді, гра почалася. 

Підїхавши до одного з наших улюблених закладів, одразу пішла на бар. 

– Привіт рибко. – як же я ненавиджу коли він мене так називає. Ну от чого, чого саме тут йому сьогодні треба бути. 

– Привіт. Дім, віскі. – махнула рукою офіціанту.  

– А ти не думаєш, що для віскі ще рано. Да й взагалі, на кого ти схожа. – з докором говорив Стас. Мій чоловік. Той, що Світський.  А я лиш розвела руками. 

– А не піти би тобі, до себе в кабінет. А? – беручи стакан до рук з відразою запитала я. 

– Піти. Та разом з тобою. – хватаючи мене за руки, шипів він. – На кого ти схожа? – з собачим оскалом запитував мене та стискав мої руки, ще міцніше

– А що не подобаюсь? Тобі ж наче тільки такі і подобаються. – посміхнулася я. За, що й отримала першого ляпаса.    

Сьогодні я одягнута у чорну сукню-комбінацію. Мереживний топ на бретельках, що з’єднується з спідницею. Хоч спідницею це важко назвати. Так, шмаття, що закриває потрібні місця. Та міні-піджак, чорного кольору.  

– Куди. – різко хапає мене за підборіддя. – Я не відпускав. Запам’ятай, ти підеш тоді, коли я скажу, і робитимеш лиш те, що я захочу. Тепер ти моя власність, затямила. – його пальці змикаються на моїй шиї. Да так, що в легенях повітря бракує.  

– Да… я… подохну ліпше… твоєю… не буду. – ледь вимовляю слова, але все ж встигаю вдарити його коліном в пах.  

– От, сука. Все вали. Жива мені ще треба. – шипить у відповідь на мій щирий жест.  

А я відкашлюючись лечу до барної стійки.  

– Віскі. Дім одразу пляшку давай. – кричу, адже голосу майже немає. Хто ж знав як зміниться все за декілька хвилин.  

– Ображає? – чую позаду до болю знайомий баритон.  

– Не більше ніж ви. – мимоволі хмикає у відповідь. – Ну так, зрівняла не зарівнюване. Але чим ти краще? – крижаним тоном запитую я. 

– Принцесо, а не боїшся що не тому це притензії предявляєш? – підіймаючи на мене свій кришталевий погляд запитує він. Як лиш встиг опинитися пере ді мною.  

– «The price is too high for you» [Ціна для тебе занадто висока] – шепочу слова, що не давали спокою мені всі ці п’ять років. 

– Maybe we can agree? [Може домовимось?] – говорить ледь торкнувшись мого татуювання на зовнішній стороні стегна. –  Одного разу я все ж збожеволію. Виглядаєш чудово. – тихо повторює в дюймі від мене.  

– Як повія. Виглядає. – чого цьому виродку не сидиться. Відходжу від свого так би мовити співрозмовника. Беручи до рук склянку з віскі.