Глава 5

Наш час

Не спавши практично всю ніч, я ледь зібралася на роботу. Вмикаючи музику на всю намагалася не згадувати, хоч сьогодні не згадувати ті дні, коли я могла б бути щаслива.  

Того дня ми проговорили до ранку, танцювали, сміялися, цілувалися. І як би я сильно не хотіла, щоб ми хоч раз ще ось так побули один для одного усім світом, ні. Там, між стінами стареньких будиночків була випадковість. А вже ввечері проговорені кордони і домовленість бути друзями, не закохуватися та забути один одного. А якщо і зустрінемося пройти повз. 

Тоді, коли ми домовлялися про все це ми не знали, що доля зводитиме нас раз у раз. Що ми не раз ще зустрінемо світанки у розмовах. Що гулятимемо разом вулицями Києва. Ми не знали багото чого, і мабуть дурні були, що не стримали обіцянок, повірили у не випадковість. Дурні були, що довірились. Точніше, що я дозволила йому так сильно довіряти мені...

Втретє заграв будильник, нагадуючи, що потрібно виходити. Терміново! Адже потім затори, нерви і запізнення. 

Тому мій сніданок було урочисто відкладено до кращих часів цього дня. Можливо вирвуся на обід або ж перекушу щось в офісі. 

Як тільки я приїхала одразу пішла до сходів. Не хотілося з самого ранку псувати настрій Лізою це раз, а два ліфт працює лиш за перепусткою, а її мені потрібно забрати у шефа. 

Постукавши та зайшовши до кабінету одразу натикаюся на боса у всій красі, здається він чекав на мене. 

  – Привіт, принцесо. Як справи?  

– Привіт. Нормально. Я б хотіла забрати у Вас свою перепустку і обговорити деякі деталі моєї роботи. 

– Так, я  теж хотів з тобою поговорити про твою роботу. Точніше сказати, що нажаль місце на твою вакансію вже зайняте. Пробач. Я забув зовсім, що призначив людину і закрив штат – він міцніше стискає кулаки та посміхається якось награно. Не вірю Верді. Брехня це все. Навіть мені очевидно. 

– Гаразд. – посміхнулася та розвела руками. 

– Навіть не попросиш залишити на будь-якій посаді?  

– А є сенс? Дарма лиш принижуватися буду. Причина мого усунення до речі вигадана. А справжне ім’я цієї причини Світський. То ж ви Олексій Дмитрович виконали всі домовленості вашої з ним угоди. Хоча ні. Напевно просто не знали за кого граєте.  

– Якщо ти знала усе з самого початку, навіщо погодилася? – а й справді, навіщо? 

Напевно тому, що він був єдиним, хто міг врятувати від усього цього. І я наївно в середині сподівалася на щось. Я втомилася бігти, від нього, від себе, вслід дивитися та не розуміти чиї кроки намагаюся зтерти.  

Я втомилася не мати шансу хоч щось спробувати. Наївно було вірити, що сама потрапила. Що тут точно не звільнять. Краще б дійсно в якусь невідому компанію пішла. А так коту під хвіст все.

Я не розлучуся. Тато не припинить втирати Світському і комісії те, що без опікуна я не дієздатна. Що не взмозі забезпечити собі повноцінне життя, працювати, готувати, керувати машиною. Хоча він просто боїться, що я вийду з під контролю і чинитиму не за планом. Я провалила цей випробувальний термін встановлений комісією. 

[Спогади]
– Ви розумієте, що їй потрібно буде потім кожного року огляд проходити?  

– Розумію, але я Вам плачу не малі гроші та сподіваюся, що довідка про нездоровий психічний стан цієї дівчини буде справжньою. – каже Світський лікарці.  

– Так звісно, але і Ви мене почуйте дівчинці боляче. Їй потрібно це хоч комусь розповісти. Їй потрібен той, хто одного разу відіб’є усі ці жахіття, або ж зрозуміє їх. На мій превеликий жаль то не Ви.  

– Я зрозумів. Дякую. Ми впораємося далі без вашої допомоги. – апелює мій «чоловік» залишаючи мене один на один зі страхами та муками совісті.  

Того року Соні виповнився рік та мене відправили з білетом у краще життя, змусивши вийти заміж за Світського. Потім декілька місячних сеансів в стаціонарі, звичайно приватних. Виписки про мою важку дієздатність вести повноцінне життя та мої зриви, депресії, панічні атаки. 

Теперішнє
Краще не стало навіть зараз у ту мить коли я стояла практично обеззброєна перед чоловіком, котрий міг мене врятувати та просити не стала. Не змогла, права не маю ні перед ним, ні перед собою. Я  напевно заслуговую на життя яке маю на даний момент. Та все ж боротися не перестану, поки є хоч шанс.  

– Ти так і стоятимеш розмірковуючи що краще відповісти чи нарешті наважишся хоч щось сказати? – каже досить різко вибиваючи з думок.

 Я ненавидіти тебе хочу Верді. Ненавидіти кожну хвилину. А що виходить лиш себе ненавиджу.   

– А є за що? – глузливо, зачіпаючи кожен міліметр вже давно похованої гордості. Ніби читаючи думки. А насправді я сказала лише в голос.  

– Є. На жаль. Пробачте за уточнення, якщо не помиляюся за умовами договору я повинна тут пропрацювати що найменше термін зазначений практичним курсом. Ми підписали контракт. Я у будь-якому разі ваш співробітник.

– Ні. Тобі підберуть інше місце. А можливо практику так автоматом поставлять.  

– Не підберуть. Зрозуміло. Дякую.