Глава 4

Прокинулася від криків Вікі. 

– Сакин, сніданок для всіх, не пропускай.  

– Вікусь, я не хочу їсти. Ви йдіть, а я поки що душ прийму і одягнуся. – торкаючись руками до очей, сказала я.  

– Вибір твій. Але потім ми йдемо гуляти містом. - На що я лише усміхнулася. 

Вийшовши з душу, я пішла до шафи. Потрібно одягнути щось таке, щоб не переодягатися після прогулянки, а одразу йти на таємну зустріч. То що це може бути? І мій вибір ліг на фітинову сукню міді пудрового кольору. Трохи нижче за коліно, обтягнуте на талії фітіновим ремінцем і з пишними рукавами. Хто бере із собою на відпочинок такі сукні? Я тільки я. Воно в мене зайняло половину валізи, але я дуже хотіла сфотографуватися біля моря та скель у ньому. Тож воно зі мною. У нагоді, однак. Стою дивлюсь у дзеркало та посміхаюся. Волосся залишу розпущеним з легкими морськими кучерями. Вони у мене практично не крутяться, але тільки варто приїхати до моря, як легкі кучері застають мене зненацька. Раніше я з цим дуже боролася, а сьогодні мені подобається. Ніжно. Так, Ді зберись. Ти не на побачення збираєшся. З взуття одягну бежеві босоніжки без підборів. Я в апріорі не брала з собою взуття з якимось підбором. Це ж не логічно брати їх на пляж. Зі мною дві пари босоніжок та кеди. Так, логіка залізна, сукню взяти, а туфлі ні. Ну, я ж дівчинка, хоч і хуліганю. 

– Ого, Ді, ти сьогодні принцеса. – усміхнувся Діма.  
 

– Ти впевнена, що ми йдемо гуляти містом, а не на бал? – підколов мене Влад.  

– Не хочеш не йди.

  
– Ми зараз без вас підемо. – скрикнула Віка. – Молодець, Ді. Не шорти ж одягати. – підморгнула мені. 

Ми гуляли містом, та більшість туристів оберталися на мене. А жителі питали, чи не зібралася я часом шукати у їхніх краях принца. На що всі хлопці заходилися сміхом. Треба було їм не перекладати. Ми то підіймалися, то спускалися лабіринтами вулиць. Тікали й ховалися один від одного.  

– Так, залишилося знайти Ді. – кричали хлопці, доки я ховалась між стінами двох кам'яних будинків. 

– Принцеса. Ти від мене ховаєшся? – почулося за спини. І обернувшись, я побачила свого нового знайомого.  

– Mr. Ticket, власною персоною. - усміхнулася, кажучи пошепки.  

– Ну, гадаю в нашому випадку, мені не підходить таке ім'я. – підморгнув він. 

– Ваша високість? Пан чи прекрасний принц? - підняла брову я.  

– Ну, для пана ти ще замаленька. А на прикрасного принца вже не тягну я. - Сказав, як відрізав.  

– Боїтеся ролі Доріана Грея? – посміялася я. 

– Принцеса, якщо ти хотіла мені таким чином зробити комплімент, то в тебе не вийшло. – тихо на вухо промовив він.  

– Врахую. Так, все ж таки, як мені Вас називати? 

– Алекс. Називай мене Алекс, принцеса. – говорив так само пошепки. – Скільки тобі років? - запитав без жодної сором'язливості.  

– Зараз, порахую. - прикусила губу я. – Ем, 19. Нещодавно виповнилося. Так, тільки ніхто не вірить. - розвела руками намагаючись приховати свою брехню. Навіщо це я зробила? Не знаю. А він лише посміхнувся і у відповідь поцілував. Не сподівано ніжно, не чекаючи на відповідь. 

Й так само різко обірвав цей поцілунок, збиваючи дихання у моїх легенях. Зриваючи з мене посмішку. Проходжуся язиком по пересохлим губах і як тільки підіймаю погляд до його очей, ловсю на собі його з нотками азарту, сміху, виклику. 

– Брехати не вмієш, малеча. - усміхнувся і зник. А я стояла заворожена. Усміхаючись, як дитина.

  
– Ді, ми тебе знайшли. Давай перекусимо і проведемо тебе до пляжу.  – підійшовши до мене сказала Віка.  

– Так, пішли. - Вдихаючи повітря сказала я. 

– І раптом зрозумів, що підійшов до турка. Він на мене дивиться, кричить щось, а я завмер як вкопаний. - розповідає Кирило, а ми з хлопцями сміємося. 

– Водички попити захотів. Пішов би купив. Що ти до місцевих поперся? - легко штовхнула його Катя. А ми сміємося, мало не задихаємось.  

– І що потім? - зацікавлено запитала я. 

– Втікати почав. - після цієї фрази ми поглянули на нього і ще більше почали сміятися. 

– Потім дивлюся наша Ді, з хлопцем стоїть розмовляє. Хто він, зізнавайся? - і в мить всі погляди прикуті до мене.  

– Так, сьогодні я пригощаю. – різко переклала тему Віка. – Замовляйте. – махнула руками вона. 

– Здрастуйте молоді люди. Ви не заперечуєте, якщо я у вас вкраду цю милу леді? - раптом з нізвідки підійшов до нашого столика Алекс. 

– Ми, звичайно, не проти, але ця мила леді сьогодні ще не їла нічого. Так, що Ви змушені чекати. - усміхнувшись сказала Віка.   

– Почекаю. – посміхнувся і сів попяд зі мною.