Глава 1

Сьогодні перший робочий день практики. Адже мало написати диплом, для його захисту потрібно мати досвід. Тому декілька піар компаній країни обирають найкращих студентів і пропонують їм контракт. Кому на рік, кому більше. Трохи слабші студенти обирають самі місце проходження практик та підписують відповідні папери. 

І напевно я вперше в житті шкодую, що гарно вчуся. Я б із величезним задоволенням працювала б у якійсь нікому не відомій рекламній агенції або ж маленькій філії. Лиш би не в величезній корпорації людини про існування якої я намагалася забути. 

– Все Ді зберись, це не так і лячно. А може ви й не зустрінетесь? Видихнула. І впевненим кроком йди до будівлі. Впораєшся і все більше ніякого контролю, рішень прийнятих під тиском або взагалі за тебе. – сказала у телефон Віка. 

– Легко казати Вікусь. А я вже згодна назад у стаціонар лиш би не зустрітися його штормовими очами. В уяві вони не такі страшні. А якщо він знає, що через мене усе? А якщо...

– А якщо, то він не маленький хлопчик і вміє говорити. Розставите крапки і будите жити далі. У тебе залишилась фінальна пряма. Лиш подумай, ти нарешті зможеш втекти звідси куди завгодно. Ти зможеш. Сама ж мені колись казала, спочатку зроби перший крок, а потім зорієнтуєшся по ситуації. 

– Після того як я це говорила ми завжди влипали в якісь неприємності. Хоча куди ще гірше. Гаразд, дякую сонце. Видихаю і йду. Навіть якщо знову доведеться помирати, я не маю наміру відступати. Бувай, сонце. 

Завершила дзвінок та з натягнутою спиною попрямувала до входу. Вже біля ліфту помітила Єлизавету Ігорівну, дівчину, яка надавала усі документи для контракту. 

– Чому тебе відправили саме до нас? Ще й на таку посаду.  – з уїдливим натиском запитала вона.  

– Не знаю. Це розподіл ВНЗ, - напрочуд спокійно відповіла я.  

– Ну зрозуміло, багато хто мріяв тут працювати, а взяли тебе. Скільки заплатила, скажи по секрету? 

Ось тут вже не стрималась. Відповіла:

– Те що я тут, це виключно моя заслуга. Не кошти тата, не тим паче зв'язки чоловіка. Я навчалася і по розподілу потрапила сюди. Чому? Запитай у керівництва, в деканіті, де хочеш. Якщо ти мріяла тут працювати, вітаю. Я – ні! І якби я могла, напевно обирала б щось інше. 

– Що саме? Є ідеї? - почулося за спиною. І серце забилося з шаленою швидкістю витанцьовуючи галоп.

– Доброго ранку Олексій Дмитрович – пролунало з вуст прекрасної Лізоньки. А мене ніби током шибануло від цього імені. Та й так, що судоми голову скрутили й дихання збилося. Віка казала взагалі не зустрінемось. Доля чомусь вважає інакше. 

– Доброго Ліз. То де б працювала? Чи ще не знаєш? – задиркувато повторив своє запитання.

– Чому ж, знаю. Я б пішла у якусь маленьку філію без ім'я і розкрутки. Так цікавіше дізнатися чого саме я гідна як маркетолог. А потім свою спрау б відкрила. Тільки напевно в іншому місті або навіть країні. 

– Чому? – зацікавлено дивився він на мене. Ніби не знає нічого, ніби я не знайома для нього.  Але мабуть так навіть краще, краще для нього. Для мене. Для нас краще.

– Ось це вже залишиться секретом. А я мабуть краще пройдуся. – щоб не сказати їм зайвого я все ж таки пішла сходами. Усього 7 поверх. Поки підійматимусь, заспокоюсь. Краще в тиші. 

– Привіт, студент! Як справи? Налаштована на бій? – на сходах одного з поверхів мене зустріла Тамара Сергіївна — мій куратор в університеті. 

Те, що вона працює у цій компанії не секрет для усіх студентів. Вона завжди говорила нам, що найкращих забирають найкращі. І я хоч не вірила, проте сподівалася, що я тут не просто за домовленістю. А все ж таки, через те що найкраща на курсі. Хоча,шкода що найкраща...

– Доброго дня. Ну, і так і ні. 

– Я хіба тебе так вчила? – продовжувала вона свою настанову.

– Тамара Сергіївно, я знаю. Просто з самого початку ранок не вдався. Ще й ця Лізонька потрапила під руку. –  посміхнулась я.

– Ти про Єлизавету Ігорівну? Так, що ти думала всі тебе тут із кульками зустрічати будуть. Ні, так не буває. Єлизавета Ігорівна три роки тут працює секретарем, чекає на підвищення, а тут раптом взяли тебе. Ось вона і злиться.  

– Ну, я ж не просила мене сюди брати.  

– Так, годі. Послухай ти ж сильна та розумна дівчинка. Скільки разів ти це доводила на конференціях, презентаціях, акціях. Все буде добре. І те що ти тут це вже велика відповідальність. Ти ж знаєш, що якщо йдеш в гору головне не дивитися в низ.

– Дякую Вам. – вона  махнула лиш у знак згоди. 

– Олексій Дмитрович стійте. Ось студент про якого ми з вами говорили. Ви ж візьмете під своє крило, правильно? – посміхнувшись запитала Тамара Сергіївна.  
 

[Споради]
Під крило своє забери, та навчи мене жити спокійно. А я тихо під ранок втечу, і для тебе залишуся тінню.

– Ді, припини. Давай спокійно поговоримо. – як тільки вийшла з університету чоловіча рука схопила за лікоть.

– Верді. Я вже все пояснювала, що тобі не зрозуміло? Ми не говоритимемо! Я заміж виходжу. Я... я не люблю тебе більше. Навряд любила. Йди, просто йди. Залиш мене нарешті в спокої. А спробую навчитися бути щасливою. У нас не вийшло... – посміхнувся. А в мене між ребрами защемило від пекельного болю.