Пролог

Відлік. Новий відлік та ще один безнадійний план втечі. Або ж просто надія на ню. Я вперто не полишаю спроб хоч щось змінити. Ну якщо намагатися, колись же повинно вийти?

Вирок. Усього один діагноз і тобі прописано вирок з яким потрібно вчитися жити все твоє подальше життя. Чи вдається? Так. Навіть підігравати можу. Шкода тільки що насправді здорова.  Тато мабуть засмутиться дізнавшись одного разу, що дієздатна, що мислити можу досі як люди адекватно, що емоції вмію відчувати, що розмежовую реальність з вигадкою. 

Куплені лікарі і довідки у вдалий період мого життя чоловіком дали про себе знати. Іноді звичайну затяжну депресію приписують до шизофренії. 

Апатія, не контрольовані емоції, відсутність сну, галюцинації, розмови з самою собою, нав'язливі думки, панічні атаки це лише маленький букет того, що може відчути людина втративши найдорожче. 

Я втратила. 

Хотіла врятувати одного, а втратила обох. Звідки ж знала, що так воно буде. Навіть уявити не могла. Думала так не буває. 

Виявляється буває. 

Ось тепер потрібно вибиратися з цього стану. Самій. Ніхто не витягне. Ті на кого була надія виявилися першими, кому ця хвороба зіграла на руку. Ті хто казав, що поряд буде, кинули самі у прірву після першої ж ремісії. 

Хоча брешу. Є декілька людей, хто дихати, посміхатися вчив. Хай по ідіотськи іноді та не пішли. Та ось тільки з ями вони не витягнуть, надто вже вона глибока. 

Тож вирок. Чи буде він приписаний двічі? Цікаве питання. Комісія встановила тепмін за який я повинна спробувати жити самостійно. Закінчити університет, отримати диплом та пройти навчальну практику. 

Проблема лиш у тому, що місце практи не те куди б я хотіла коли-небуть потрапити. Тільки не туди. Будь-куди, але не до нього. 

Та мабуть доля вирішила випробувати на міцність, якщо зможу можливо і бонусом отримаю приз. Який? Байдуже. Головне самій все вирішувати. Головне розлучитися скоріше. Головне знайти нову клініку де нарешті зможуть обнулити діагноз, де встановлять правильний. 

Що він є навіть не сумніваюся. Депресія. З нею жили і живуть. Я навчилася. Навіть практично поборола. І можливо більше не провалюватимуся у неї. Це ж було лише раз. Страшно. Боляче. Жахливо. Але і причини на те свої. 

Поки проживала всі ті причини мене вдало видали заміж замаскувавши під хвору, зійшовшу з глузду дівчинку. Чомусь Світському я була дуже потрібна, навіть така. Чому? Абсолютно начхати, точно не від кохання вічного. 

Був би він людиною ми б могли навіть домовитися, я б частину татового бізнесу віддала б йому. Був би він людиною не бив би при кожній зручній нагоді. Був би він людиною не шантажував би мене вибором, не нагадував чого вартував порятунок того кого досі люблю. Усім своїм серцем. Усією душою. 

Йшовши від нього просила забути. Кричала, що не люблю. Брехала про те що заміж виходжу. А он воно як вийшло. Він жити заново вчився, а я існувати. Жити для мене тоді була розкіш. Зараз мабуть також. Тільки при ньому показати не наважуся. Надто багато втратила для жалості. Надто багато змовчала. 

Тому все що залишається це нанести макіяж та впевненою ходою йди до комплексу у якому потрібно проробити хоча б пів року. Все зробила. Отримала права, закрила останні сесії, написала диплом. Лиш практика лишилася. Всього вона. У його компанії.