***

- Нам треба розійтись, - тихий голос за спиною, змушує Мінхо поволі повернутись і глянути на серйозне обличчя Джісона.

- Що? Повтори, що ти щойно сказав, - в горлі пересохло, слова даються неймовірно важко.

- Я не можу більше бути з тобою, вибач, - по щоках юнака стікають сльози.

- Чому? Все ж було гаразд, - Мінхо може фізично відчути, як розбивається його серце.

- Скільки ми разом, Хо? - Піднімає на юнака очі Хан.

- Трошки більше року, але до чого зараз це...

- Коли ми востаннє були на побаченні? - його голос приглушений через сльози, що ллються непереривним потоком

- Я не пам'ятаю... - після невеличкої павзи тихо каже Лі. Він і справді не пам'ятає, юнак вважав, що у них вже просто немає потреби, якщо вони в таких довгих стосунках.

- Коли ти... - хлопець схлипує, - ... востаннє казав, що кохаєш мене? Ти можеш пригадати? - у відповідь Хан отримує гнітюче мовчання, - От тобі всі причини, Хо. - Я вже зібрав свої речі, тож... це кінець...

- Ні! Не кажи цього! - Мінхо підривається на ноги та підходить до хлопця, - Я прошу тебе... дай нам ще один шанс... будь ласка, Хані, - його тон ламає все всередині Джісона, але він твердий у своєму рішені.

- Який це вже буде за рахунком? - кляті сльози все не закінчуються. Джі стирає їх з щік, та уважно дивиться на Мінхо, ніби намагається закарбувати його обличчя у своїй пам'яті, - Досить! Ці стосунки, роблять боляче нам обом, і ти це знаєш! Не заперечуй!

- Але ж я справді кохаю тебе, - шепоче Мінхо опустивши голову Хану на плече

- Нашого кохання вже давно немає, Хо. Це звичка, прив'язаність, добрі відносини – називай, як хочеш, але це вже точно не кохання, яке було в нас спочатку. Мені справді дуже шкода, що все закінчується так, але тобі краще відпустити мене, і жити щасливо, - він відходить від хлопця, який виглядає страшенно нещасним. Серце Джісона розривається на шматки, але він не може відступитися. Бо далі все стане лиш гірше, і в майбутньому вони можуть зненавидіти один одного, а цього Хан хоче найменше.

- Я не можу відпустити, бо не уявляю своє життя без тебе. Не залишай мене, - він не плаче, Мінхо ридає, а разом з ним і Джісон.
- Це буде востаннє, - юнак притягує Хо до себе, та цілує ніжно зминаючи його вуста. Джі відчуває, як тремтить Лі обіймаючи його, як хапається за футбоку. Намагається не відпустити. На язику залишається солоний присмак своїх та чужиж сліз. Цей поцілунок був гірким, як сам полин. Та після нього Мінхо зрозумів, що це справді востаннє.

- Я піду, - Джісон тремтячими руками бере валізи, які стоять за дверима, - Знаєш, я ні про що не шкодую, бо справді кохав тебе, щиро, як нікого в цьому житті. Напевне більше й не покохаю...

- Не йди... - схлипи не дають нормально говорити, - Я змінюсь чуєш, все буде по-іншому.

- Пробач, я мушу... І люди так легко не міняються, Мінхо, - Джісон всміхається крізь сльози залишаючи, колись, їхню квартиру.

Спогади розвіюються, як дим. Джісон дивиться на екран свого смартфону. Там фото усміхненого чоловіка. Скільки років вони вже не бачились вісім, десять? Швидше десять.

- Я щасливий, що ти зміг жити далі, - він витирає підлі сльози, що зібрались в кутиках очей, - Чого не скажеш про мене... - Хан весь цей час був сам. Ні, він кілька разів намагався почати нові стосунки, але нічого не виходило. Так і прожив, а щоб не здуріти від самотності, до якої не звик, хлопець завів собі собачку.

- Пане Хан, до вас директор Jilim Group на рахунок співпраці, - лунає голос його секретаря з робочого телефону.

- Так, так, я пам'ятаю, що цей загадковий пан мав прийти. Може заходити, - Джісон випрямився в своєму кріслі, поправив костюм, та став чекати.

Через кілька хвилин двері відчинилися і, як в уповільненій зйомці, Хан спостерігав за тим, як в його кабінет заходить Мінхо. Не той юний хлопчак, яким він був десять років тому, а серйозний чоловік, директор цілої корпорації. Та коли він бачить Джі, то його вуста розтягуються в широкій щирій усмішці.

- Доброго дня, - вони потискають один одному руки, - Думаю потреби знайомитись нема

- Доброго, - і чому він всміхається, - Немає, але я тебе не впізнаю. Та й до чого була ця конспірація?

- Боявся, що відмовиш мені в зустрічі, - він сідає на крісло для гостей

- Ти надто поганої думки про мене, - бурчить Джі

- Ну після того, як ти кинув мене...

- І тільки скажи, що це не пішло тобі на користь, - перебиває Хан

- Давай я розкажу тобі все детальніше сьогодні  під час вечері, - Треба заборонити йому так усміхатися

- Це запрошення? - ну трішки пофліртувати ніхто не забороняє

- Якщо так то ти погодишся? - він стає серйозним

- Погоджуся, бо якщо ні, то точно шкодуватиму, - і чому він знову плаче.