Глава 32: Смак свободи

Дорога додому здавалася зовсім іншою. Тепер кожен крок коня не був втечею — це було повернення. Повітря гір ставало чистішим, а страх, що роками стискав груди Астри, нарешті розчинився, залишивши місце для дивного, майже невагомого спокою.

Коли вони в’їхали на пагорб, з якого відкривався вид на долину, Астра зупинила коня. Сонце вже сідало, забарвлюючи хати в золотаво-рожевий колір. З димарів йшов дим, а в стайні Воріна вже запалили перші вогні.

— Ми справді це зробили, — прошепотіла вона, дивлячись на Златана.

— Ми вдома, Астро, — відповів він, і в його голосі було стільки тепла, скільки вона не чула за всі роки їхнього знайомства.

Вечір у хаті був сповнений гамору. Батько Астри не міг стримати сліз, обіймаючи доньку, а Міра вже хазяйнувала на кухні, розставляючи свої трав'яні настоянки так, ніби нікуди й не виїжджала. Ворін сидів біля каміна, мовчки спостерігаючи за всіма, і тільки легка посмішка на його обвітреному обличчі видавала його радість.

Коли ніч повністю огорнула долину, і в хаті все затихло, Златан і Астра піднялися на горище — у невелику кімнату, де Астра колись ховалася від своїх видінь. Крізь розчинене вікно лилося сріблясте світло місяця, а повітря пахло свіжою травою та лавандою.

Златан стояв біля вікна, дивлячись на зірки. Він зняв свій дорожній каптан, залишившись у простій сорочці. Коли Астра підійшла до нього, він відчув її присутність кожною клітиною тіла.

— Ти все ще відчуваєш цей вогонь? — тихо запитав він, повертаючись до неї.

— Я відчуваю тільки тебе, — прошепотіла вона.

Вона повільно підняла руку і торкнулася його щоки. Більше не було магічних печаток, не було Поклику, який змушував їх бути разом. Залишився лише свідомий вибір двох людей. Златан накрив її долоню своєю. Його руки були грубими, вкритими шрамами та тими самими багряними лініями-опіками, які він отримав у селі. Для Астри ці опіки були найкрасивішою обіцянкою у світі.

Він обережно притягнув її до себе, і їхній поцілунок був повільним, глибоким, сповненим відкриття. Це не була пожежа, яка нищить усе на своєму шляху — це було тепло домашнього вогнища.

Златан обережно розв’язав шнурівку на її сукні, і вона зісковзнула на підлогу. У місячному світлі Астра здавалася витесаною з чистого світла. Вона вперше бачила його так близько — сильного, незламного, але водночас такого вразливого перед нею.

Коли вони опустилися на ліжко, вкрите м'яким полотном, час наче зупинився. У їхніх рухах не було поспіху, лише ніжна цікавість. Кожен дотик був наче слово в довгій розмові, яку вони не могли почати раніше. Златан цілував її шрами на зап'ястях, де колись були кайдани, наче зцілюючи її минуле своїм диханням.

У момент їхнього найвищого зближення, Астра відчула, як її внутрішнє світло знову спалахнуло. Але цього разу воно не шукало виходу, щоб руйнувати — воно м’яко розлилося по кімнаті золотавим маревом, огортаючи їх обох. Це був не магічний ритуал, а справжнє єднання душ, де вогонь Сльози Сонця нарешті знайшов свій якір у серці чоловіка, який не побоявся його прийняти.

Вони заснули вже під ранок, сплетені тілами, слухаючи дихання одне одного. Це була їхня перша ніч у світі, де їм більше не треба було бути героями — вони нарешті могли бути просто Златаном та Астрою.