Глава 30: Попіл та світанок

Вежа стогнала, наче жива істота, що помирає. Каміння, закладене століття тому, не витримувало тиску двох протиборчих сил: чорної магії вівтаря та нестримного сонячного світла Астри. Зі стелі сипався пил, а підлога під ногами розходилася тріщинами, з яких виривалося золоте сяйво.

— Вона не дихає! — крикнув Кайден, підхопивши зблідлу Лію на руки. Її голова безсило відкинулася назад.

Астра, чиє тіло все ще світилося, наче розпечений метал, різко обернулася до них. Вона важко дихала, її очі були повністю золотими. Златан продовжував тримати її за руку, відчуваючи, як його власні вени пульсують від надлишку сили.

— Вона жива, — видихнула Астра. — Я віддала їй частину іскри... але вівтар тягне її назад. Нам треба розбити центральний камінь!

Валлерія, щойно увірвавшись до зали, миттєво оцінила ситуацію. Вона переступила через тіло знепритомнілого Галліуса і змахнула мечем, відбиваючи уламок колони, що падав на Кайдена.

— Виводьте її! «Чорна Варта», тримати купол! — скомандувала вона своїм бійцям.

Воїни Валлерії вишикувалися колом, піднявши щити та створюючи живий коридор. Златан подивився на Короля. Те, що колись було його батьком, тепер перетворилося на купу сірого попелу в дорогому парчевому вбранні, яке повільно розвіювалося протягом. Не було ні величі, ні честі — лише порожнеча.

— Златане, зараз! — крикнув Кайден (або Міра, що з'явилася вчасно), кидаючи останню колбу з вибуховою сумішшю під основу вівтаря.

Златан і Астра одночасно спрямували залишки своєї спільної енергії в центр каменю. Пролунав звук, схожий на розрив тисячі струн. Чорний мармур розлетівся на дрібні друзки, і тиск, що здавлював легені, миттєво зник.

— Бігом! — Валлерія штовхнула Златана до виходу.

Вони бігли крізь тунелі, які завалювало камінням. Коли останній боєць «Чорної Варти» вискочив на свіже повітря внутрішнього двору, північна вежа палацу з гуркотом просіла всередину, здіймаючи хмару пилу до самого неба. Сонце почало сходити над столицею. Це було перше справжнє світло за довгі місяці темряви.

Лія раптом глибоко вдихнула і розплющила очі. Вона дивилася на рожеве небо, а потім на обличчя своїх братів, що схилилися над нею.

— Ми... ми встигли? — прошепотіла вона, торкаючись руки Кайдена.

— Все скінчено, Ліє, — Кайден притиснув її руку до своєї щоки. — Батька більше немає. Палац вільний.

Златан допоміг Астрі сісти на обгорілу траву. Вона виглядала виснаженою, її світло згасло, залишивши лише звичайну дівчину з довгим русявим волоссям і втомленими очима. Але в цих очах більше не було страху.

Валлерія підійшла до них. Її обладунок був понівечений, а на обличчя запеклася кров, але вона стояла рівно. Одним впевненим рухом вона опустила меч у важкий металевий футляр на поясі, і тихе клацання застібки-фіксатора поставило крапку в цій битві. Вона подивилася на руїни вежі, а потім на Златана.

— Місто прокидається, — сказала вона. — Гвардія чекає наказів. Старійшини, які вижили, вимагатимуть пояснень.

Кайден підвівся, тримаючи Лію. Він подивився на Златана, потім на Валлерію.

— Ти — Головнокомандувачка, Валлеріє. Твій наказ буде першим.

Валлерія заперечно похитала головою. Її погляд зупинився на Златані та Астрі, які все ще сиділи рука об руку.

— Сьогодні наказами займеться той, хто пройшов крізь вогонь і не згорів.

Златан підняв очі на столицю. Попереду було багато роботи: відновлення країни, суди над зрадниками, лікування ран. Але найголовніше було зроблено — Сльоза Сонця більше не була прокляттям. Вона стала серцем нового світу.

— Ми не будемо правити з попелу, — сказав Златан, підводячись і допомагаючи встати Астрі. — Ми побудуємо щось інше.

Астра посміхнулася йому — вперше відкрито і щасливо. Вона знала, що Селеста зараз бачить їх. І вона знала, що справжній ритуал — це не попіл у медальйоні, а те, що вони відчували одне до одного всередині.