Глава 28: Запах зради

Тунель ставав дедалі вужчим, а повітря — гарячішим. Стіни більше не були просто камінням; вони здавалися живими, пульсуючи в такт темному ритму вівтаря. Раптом Валлерія різко зупинилася, піднявши руку.

— Чуєте? — ледь чутно прошепотіла вона.

З глибини коридору почувся рівномірний брязкіт металу об камінь. Це не був хаотичний рух — це був марш. Валлерія припала вухом до стіни, і її обличчя, зазвичай кам'яне, здригнулося.

— Маркус. Він знав про цей тунель. Король виставив його тут як останній заслін.

З темряви попереду виринули перші смолоскипи. Їхнє світло вихопило важкі обладунки гвардійців та знайому, понівечену опіками постать полководця. Маркус посміхався, і ця посмішка в напівтемряві виглядала як розріз на горлі.

— Я знав, що ти вибереш цей шлях, Валлеріє, — прохрипів він. — Ти завжди була надто передбачуваною у своїй «честі». Принце Кайдене, Златане... Батько чекає на вас. Але не в тронній залі. Вівтару байдуже, чия кров його окропить — королівська чи дівчиська.

— Міро, зараз! — скомандував Златан.

Міра розбила об підлогу одну за одною три колби з «Сонячним туманом». Сліпучо-білий спалах на мить випалив сітківку всім присутнім, а слідом за ним коридор заповнив густий, їдкий дим, крізь який не могло пробитися жодне світло.

— Вперед! — крикнула Валлерія, кидаючись у дим.

Почалася хаотична бійня у вузькому просторі. Чути було лише брязкіт сталі, важке дихання та крики поранених. Златан відчував Астру за своєю спиною — вона тримала руку на його плечі, передаючи йому тепло, яке він спрямовував у свої удари. Його меч наче сам знаходив цілі в тумані.

Кайден бився поруч із Валлерією, прикриваючи її фланг. — Пробиваємося до дверей вежі! — крикнув він, відбиваючи удар гвардійця. — Не дайте їм розділити нас!

Маркус, оскаженілий від болю у своїх обпечених очах, розмахував мечем наосліп. — Вбити їх усіх! Заваліть тунель, якщо треба!

Раптом Астра зупинилася. Її очі знову почали світитися золотим вогнем, але цього разу в них була холодна лють. Вона відчула Лію. Вона відчула, як життя принцеси повільно витікає, наче вівтар уже почав тягнути з неї сили через каміння.

— Златане, Лія... вона згасає! — крикнула вона.

Астра простягнула вільну руку вперед, у бік ворожих рядів. Золота хвиля енергії, просочена її болем і рішучістю, пронеслася тунелем, відкидаючи гвардійців Маркуса, як сухе листя. Шлях до дверей вежі був вільний.

— Біжіть! — Валлерія зупинилася, перегороджуючи шлях Маркусу, який знову підвівся. — Я затримаю його. Кайдене, Златане, забирайте Астру і йдіть до Лії!

— Валлеріє, ні! — почав був Златан, але вона навіть не озирнулася. Її довге темне волосся розвівалося від магічного вітру, а меч у руці здавався продовженням її власної волі.

— Це мій борг перед вами обома, — кинула вона через плече. — Ідіть!

Кайден схопив Златана за плече, тягнучи до важких дубових дверей, що вели в підземелля вежі. Вони влетіли всередину, і Златан встиг побачити останній кадр: Валлерія, одна проти десятка гвардійців, стоїть у дверному отворі, як сталева стіна, яку неможливо зруйнувати.