Глава 18: Останнє коло

Площа перед каплицею була залита світлом смолоскипів. Маркус стояв у центрі, спираючись на свій важкий меч. Поруч із ним, на колінах, зі зв'язаними руками, мовчки застиг Батько Астри. На його обличчі не було страху — лише нескінченна печаль.

— Виходь, Сльозо Сонця! — ревів Маркус. — Або цей старий помре за твої гріхи! Я знаю, що ти чуєш мене! Твій принц-втікач не врятує тебе!

З тіні млина повільно вийшли дві постаті. Вони йшли рука об руку, і від кожного їхнього кроку сніг навколо миттєво танув. Гвардійці мимоволі зробили крок назад — енергія, що виходила від пари, була майже відчутною фізично, як вібруючий гул перед грозою.

Астра відкрила медальйон. Тонка цівка сірого попелу злетіла в повітря, але не розвіялася вітром, а почала кружляти навколо неї та Златана, утворюючи сяюче кільце.

— Що це за фокуси? — Маркус підняв меч, подаючи знак лучникам. — Вбити хлопця! Дівчину взяти живою!

— Тільки не відпускай, — прошепотіла Астра, дивлячись на Златана.

Вона вдихнула попіл.

На мить наступила абсолютна тиша. А потім небо над селом розірвалося золотим спалахом. Астра вигнулася, її тіло почало світитися зсередини, а очі перетворилися на два маленьких сонця. Златан відчув, як його венами потекла рідка лава. Біль був такий, що йому захотілося кричати, закричати так, щоб здригнулися гори, але він лише міцніше стиснув пальці Астри.

Він відчував, як його сила — міцна, земна, холодна — зустрічається з її некерованим полум'ям. Він став її якорем. Він бачив, як стріли, випущені лучниками, просто згорали в повітрі, не долітаючи до них.

Маркус кинувся вперед, замахнувшись мечем, але Златан, не випускаючи руки Астри, виставив вільну руку вперед. Магія, що проходила крізь нього, вирвалася некерованим імпульсом, відкинувши важкоозброєного полководця на десять кроків назад, наче паперову іграшку.

— Сьогодні, Маркусе, — голос Златана звучав дивно, наче в ньому відлунювали голоси тисяч предків, — ти повернешся до батька ні з чим.