Глава 17: Попіл на порозі

Ворін важко дихав, його пальці, заплямовані кров’ю та дорожнім пилом, міцно вчепилися в обшлаг куртки Златана. Старий подивився на принца з такою інтенсивністю, ніби намагався зазирнути в саму його душу.

— Чому ти мовчав, дідусю? — голос Астри тремтів від сліз. — Чому ти не допоміг мені раніше, коли біль був ще терпимим?

— Тому що в цьому рівнянні бракувало головного, дитино, — прохрипів Ворін, переводячи погляд з Астри на Златана. — Твоя мати, Селеста, знала: Сльоза Сонця — це не просто дар, це пожежа. Жодна людина не здатна втримати її самотужки. Це все одно що намагатися втримати блискавку голими руками. Тобі потрібен був той, хто розділить цей тягар. Хтось, чия кров має владу над залізом і землею, щоб заземлити твій вогонь.

Ворін тремтячою рукою вказав на медальйон на шиї Астри. — Усередині — попіл першого сонячного дерева. Коли ти приймеш його, вогонь кинеться у твої вени з силою гірського обвалу. Якщо ти будеш одна — ти згориш за мить.

Старий схопив руку Златана і силою поклав її на руку Астри, прямо поверх медальйона. — Принце, ти маєш бути поруч. Ти не просто щит, ти — провідник. Під час ритуалу ти повинен тримати її, не розриваючи контакту. Твоя воля має стати її волею. Ти забереш на себе надлишок жару, пропустиш його крізь свою кров. Це може вбити тебе, хлопче. Твоє серце може не витримати такого напруження. Ти готовий померти, щоб вона стала вільною?

Златан відчув, як долоня Астри здригнулася в його руці. Він подивився в її великі, сповнені жаху й надії очі. Весь світ поза цією стайнею — Маркус, батько-король, престол — перестав існувати.

— Я тут не заради корони, Воріне, — тихо, але впевнено відповів Златан. — Я вже обпалив руки, рятуючи її. Якщо треба згоріти разом — нехай буде так.

— Добре, — Ворін заплющив очі, наче його сили закінчувалися. — Йдіть до каплиці. Маркус вивів твого батька, Астро. Він чекає, що ти прийдеш і здасися. Але ти прийдеш, щоб закінчити те, що почала Селеста. Тільки не відпускай його руки, що б ти не відчула. Розірвете коло — і попіл стане вашою спільною могилою.

Над селом знову пролунав важкий дзвін. Цього разу він звучав як виклик.