Глава 12: Кров і полин

Печера занурилася в тишу, яку переривало лише важке дихання Златана та тріск дров у невеликому вогнищі, яке Міра поспішно розпалила. Златан сидів біля Астри, його куртка була обпалена, а на щоці красувався довгий поріз від кам'яного уламка.

Міра розклала на плащі свої флакони. Її руки тремтіли, але голос залишався професійно-холодним.

— Ти розумієш, що ми щойно бачили? — запитала вона, не піднімаючи очей. — Це не просто магія вогню. Вона зруйнувала скелю силою думки. Златане, якщо ми не стабілізуємо її, наступний вибух знищить і її, і нас.

Вона дістала ніж і обережно зрізала залишки обгорілої сукні з рук Астри. Дівчина навіть не здригнулася — вона була в глибокому магічному заціпенінні.

— Мені потрібна твоя допомога, — Міра подивилася на брата. — Твій Поклик... ти — її якір. Я накладу компрес із полину та місячного каменю, але щоб ліки подіяли крізь такий жар, ти маєш тримати її за руки. Ти маєш забрати частину тепла на себе.

Златан мовчки простягнув руки. Коли він знову торкнувся її зап'ясть, його прошила така біль, що він ледь не знепритомнів. Він відчував кожну емоцію Астри: її страх за батька, її ненависть до себе за це прокляття, і... дивне, тепле відчуття до нього самого, яке пробивалося крізь хаос.

— Тримай її, — шепотіла Міра, накладаючи зелену кашку на опіки. — Не відпускай, навіть якщо здаватиметься, що твоя кров кипить.

Златан заплющив очі, зціпивши зуби. Він уявляв, як його власна внутрішня холодна стриманість переливається в неї, гасячи пожежу. Поступово жар почав спадати. Дихання Астри стало рівнішим.

Вона повільно розплющила очі. У напівтемряві печери, підсвіченій вогнем, вона побачила обличчя Златана — виснажене, спітніле, але неймовірно близьке.

— Ти знову врятував мене, — прошепотіла вона, ледь помітно стискаючи його пальці.

— Ми рятуємо одне одного, — відповів він, не відпускаючи її рук.

В цей момент Міра відвернулася, вдаючи, що дуже зайнята своїми зіллями, але на її обличчі з’явилася сумна посмішка. Вона розуміла: між цими двома щойно народилося щось сильніше за королівські укази та давні печатки. Щось, що Маркус не зможе зламати мечем.

— Спи, — тихо сказав Златан Астрі, накриваючи її своїм плащем. — Завтра нам потрібно йти далі. Маркус знайде обхідний шлях, і ми маємо бути далеко звідси.

Астра заснула, вперше за довгі роки відчуваючи не холод металевих ланцюгів-печаток, а живе людське тепло.