Глава 10: Мовчазний щит

Повітря навколо хатини здригнулося від термічного удару. Золоте сяйво, що пробивалося крізь стіни, засліпило гвардійців, змушуючи їх на мить прикрити очі руками. Златан відчув, як потилицю обпалило жаром — Астра була на межі повної втрати контролю.

— Взяти її! Живою чи мертвою, мені байдуже! — проревів Маркус, перекриваючи гуркіт магії.

Гвардійці, долаючи страх, кинулися вперед, але шлях їм перегородила постать, що з’явилася з лісової хащі наче привид. Це був Батько Астри. Він не мав блискучих обладунків чи магічних сил, лише важку сокиру для дров у мозолистих руках і очі людини, якій більше нічого втрачати.

— Назад від мого дому! — його голос прозвучав як удар грому.

Він став між гвардійцями та ґанком, замахуючись сокирою з такою силою, що перший солдат ледь встиг відскочити. Його рухи були незграбними, але сповненими люті захисника.

— Батьку! Ні! — крикнула Астра, вибігаючи  на поріг. Її руки палали, а бинти на зап'ястях перетворилися на попіл.

— Біжи, дитино! — не обертаючись, крикнув він. — Златан! Забирай її! Не дай їм доторкнутися до неї!

Златан миттєво зорієнтувався. Він схопив Астру за плече, силою розвертаючи її до задньої частини хатини. — Астро, якщо ми не підемо зараз, його жертва буде марною! Дивись на мене! Біжимо!

Маркус, побачивши, що здобич вислизає, оскаженів. Він штовхнув свого коня вперед, намагаючись збити чоловіка з ніг, але Батько Астри виявився міцнішим. Він рубонув сокирою по крупу коня, змушуючи тварину здибитися і скинути вершника.

— Ти заплатиш за це головою, смерде! — просичав Маркус, підводячись із бруду та оголюючи свій важкий довгий меч.

Златан тягнув Астру за собою через заднє вікно, яке він вибив одним ударом чобота. Вони приземлилися в густі зарості ожини. Астра ридала, озираючись на хатину, де її батько зараз стояв один проти десятка озброєних професіоналів.

— Він загине... він загине через мене! — її голос зривався на крик, а земля під її ногами почала обвуглюватися.

— Він захищає тебе так, як захищала Селеста! — Златан обхопив її обличчя своїми руками, намагаючись заземлити її силу. — Якщо ти зараз спалахнеш, вони знайдуть нас за секунду. Нам треба до млина. Міра там!

В цей момент з боку хатини пролунав важкий звук удару металу об плоть і глухий стогін. Астра здригнулася, її серце наче розірвалося. Вона хотіла крикнути, але Златан вчасно затиснув їй рот рукою, тягнучи вглиб лісу.

Раптом із гущавини випірнула Міра. Вона була бліда, в руках тримала дві сумки з алхімічними запасами. — Сюди! Швидше! — прошепотіла вона. — Я розлила на стежці олію "Сліпого сліду", собаки Маркуса не відчують запаху.

Вони бігли крізь хащі, поки звуки битви біля хатини не перетворилися на далеке відлуння. Астра рухалася наче в тумані, її магія пульсувала в такт її горю — багряно і важко.

Тільки коли вони дісталися старого млину, де в тіні чекав Ворін із кіньми, Златан зупинився. Він був весь у крові — чужій чи своїй, не було часу розбирати.

— Де мій батько? — прошепотіла Астра, дивлячись на Златана очима, що світилися згасаючим вогнем.

Златан нічого не відповів. Він лише міцніше стиснув її руку. Попереду був шлях у гори, і він знав: з цього моменту їхнє життя назавжди належить дорозі та вогню, який вони мають або приборкати, або згоріти в ньому разом.

— Маркус не вб'є його, — тихо промовив Ворін, з'являючись із тіні млина. — Йому потрібен заручник, щоб виманити тебе, дитино. Твій батько живий, але він тепер у клітці лева.

Астра стиснула кулаки. Вогонь на її руках не зник, він став холодним і зосередженим. Тепер вона не просто тікала. Тепер у неї була причина повернутися.