Глава 8: Світло у темряві

Хатина за старим млином виглядала покинутою. Стіни, посірілі від часу й вологи, майже зливалися з густим лісом, що підступав до самого порога. Але Златан знав: це лише маскування. Що ближче він підходив, то сильніше його власна кров відгукувалася на присутність чогось дикого й могутнього. Повітря навколо хатини здавалося важчим, воно пахло дощем, озоном і ледь відчутним димом.

Він залишив Міру біля підніжжя пагорба. — Якщо я не вийду через чверть години або якщо побачиш спалах — біжи до Воріна, — коротко наказав він сестрі. — Будь обережним, брате, — прошепотіла вона, стискаючи флакон із заспокійливим зіллям. — Вона не просто боїться. Вона обороняється.

Златан зробив останній крок і штовхнув хиткі двері. Вони відчинилися без скрипу, наче чекали на нього.

Всередині панували сутінки. В кутку кімнати, біля зачиненого вікна, він помітив постать. Та сама дівчина в сірому плащі, яку описувала Міра. Вона стояла, притиснувшись спиною до стіни, її руки були притиснуті до грудей, а плечі здригалися від частого дихання.

— Не підходь, — її голос був хрипким, сповненим такого відчаю, що Златан мимоволі зупинився. — Йди геть. Батька немає вдома, а я… я нічого не маю.

— Я прийшов не за сріблом, Астро, — тихо промовив він, навмисно назвавши її ім’я, яке почув від Воріна.

Дівчина здригнулася, почувши своє ім'я. Вона підняла голову, і каптур нарешті впав. У тьмяному світлі, що пробивалося крізь щілини в ставнях, Златан вперше побачив її обличчя. Вона була вродливою тією хворобливою, крихкою красою, яка буває лише в людей, що живуть на межі. Але головним були очі — вони не просто світилися, у їхніх глибинах танцювали справжні золоті іскри.

— Звідки ти знаєш?.. Ти з міста. Ти один із тих, про кого казав Батько.

Вона зробила різкий рух, намагаючись відштовхнутися від стіни, і в цей момент її магія, підживлена страхом, вибухнула. Багряне світло на її зап’ястях спалахнуло так яскраво, що засліпило Златана на мить. Повітря в кімнаті миттєво розпеклося. Дерев'яний стіл біля неї почав обвуглюватися, хоча полум'я не було — лише чиста, некерована температура.

Астра скрикнула від болю, хапаючись за руки. Печатки на її шкірі пульсували так сильно, що здавалося, ніби вони зараз розірвуть її плоть.

— Тихо… Тихо, я не завдам тобі шкоди, — Златан, ігноруючи жар, зробив крок до неї.

— Йди геть! Я спалю тебе! — кричала вона, але її ноги підкосилися, і вона почала сповзати на підлогу.

Златан не зупинився. Він відчув, як його власний Поклик у грудях перетворився на фізичну силу. Коли він підійшов впритул, спека стала майже нестерпною, але він не відвів погляду. Він опустився на коліна поруч із нею і, не вагаючись, накрив її розпечені долоні своїми руками.

На мить час зупинився.

Коли їхня шкіра торкнулася, стався невидимий поштовх. Магія Астри, що до цього нагадувала розлючений шторм, раптом зустріла опір — надійний, холодний і спокійний. Златан відчув, як через його руки проходить розпечений потік її болю, але він не відпустив. Навпаки, він стиснув її пальці міцніше.

Астра завмерла. Її важке дихання почало вирівнюватися. Золоті іскри в її очах почали згасати, замінюючись глибоким сірим кольором, сповненим здивування. Жар у кімнаті почав спадати.

— Як?.. — прошепотіла вона, дивлячись на їхні переплетені руки. — Ти не гориш. Ти… ти гасиш це.

Златан дивився в її очі, відчуваючи дивну єдність, яку неможливо було пояснити словами. Це не був просто порятунок — це було впізнавання двох частин одного цілого.

— Я не гашу твій вогонь, Астро, — тихо відповів він. — Я просто тримаю його разом із тобою.

Вона вперше за довгий час не відчувала самотності у своєму проклятті. Але ця тиша тривала недовго. Знадвору долинув тупіт копит і грубий голос, від якого в обох похололо в жилах.

— Обшукати все! Вона десь тут! — ревів Маркус.

Астра знову здригнулася, але цього разу Златан не дав їй втекти. Він підвів її на ноги, не випускаючи руки.

— Тепер ти маєш мені довіритись, — сказав він, дивлячись прямо в її налякані очі. — Час ховатися минув.