Глава 5: Село на роздоріжжі

 Златан вийшов на заднє подвір’я, де старий чоловік із сивою бородою порався біля коней. Це був Ворін. Він навіть не підняв очей на принца, продовжуючи розмірено розчісувати гриву старого коня, але його голос прозвучав несподівано чітко:

— Далеко ж ти заїхав, хлопче, від своїх кам’яних веж. Тутешні гори не люблять чужинців у дорогих чоботях. Вони люблять тих, хто приходить із відкритим серцем… або з вогнем, який неможливо загасити.

Златан завмер. Рука мимоволі лягла на руків’я кинджала на стегні. Він звик, що в столиці його впізнають за поставою чи гербом, але цей старий дивився не на одяг.

— Ви помилилися, діду, — холодно відказав Златан, намагаючись зберегти байдужість. — Я лише мандрівник, що шукає прихистку перед бурею.

Ворін нарешті відклав гребінь і повільно повернувся. Його очі, побиті катарактою, але напрочуд живі, впилися в обличчя принца.

— Буря вже тут, — старий вказав підборіддям на груди Златана, туди, де під камзолом билося серце. — Вона пульсує у тебе під ребрами, чи не так? Ти шукаєш не дах над головою, а ту, чий шепіт чуєш уві сні. Ти прийшов по Сльозу Сонця, хоча сам ще не знаєш, що з нею робити.

Златан зробив крок вперед, його голос став тихим, як шелест сталі: — Хто ти такий? І звідки тобі знати, що я чую?

Ворін лише хмикнув, спершись на дерев’яну перегородку стійла. Його спокій дратував і заворожував одночасно. — Я лише той, хто пам'ятає Селесту. Я бачив, як вона замикала вогонь, і бачив, як вона плакала, знаючи, що прийде день, коли печатки почнуть кришитися. Ти схожий на свого брата, принце, але в тобі більше... сумнівів. Це добре. Сумніви заважають стати катом.

— Я не кат, — відрізав Златан.
 — Тоді доведи це, — старий раптом став серйозним, його голос втратив іронію. — Завтра ринок заповниться не тільки торговцями, а й тінями в червоних плащах. Маркус не розмовлятиме з нею. Він просто забере те, що йому накаже твій батько. Якщо ти справді прийшов за покликом крові, а не за наказом корони — знайди її першим. Але пам'ятай: торкнутися вогню — це не те саме, що тримати меч. Він може зігріти, а може залишити попіл там, де було серце.

Ворін підняв важке відро з водою і попрямував до виходу, кинувши через плече: — Хатина на відшибі, за старим млином. Але не йди туди зараз. Вона налякана. А наляканий вогонь — найнебезпечніший.

Златан залишився стояти в напівтемряві стайні. Поклик у грудях, що раніше був лише глухим болем, тепер перетворився на чіткий напрямок. Він знав, куди йти, але слова старого про «попіл замість серця» закарбувалися в пам'яті важким передчуттям.