Глава 4: Тліюче мовчання

Ранок видався важким. Астра сиділа за дерев'яним столом, стискаючи пальцями край грубої полотняної скатертини. Її зап’ястя пекли так, ніби під шкірою розливали киплячу олію. Багряні лінії печаток тепер не просто пульсували — вони світилися тьмяним, зловісним світлом, яке було майже неможливо приховати навіть під довгими рукавами сукні.

Батько стояв біля печі, спиною до неї. Він не обернувся, коли вона зайшла до кухні, але Астра бачила, як напружилися його широкі плечі. Він відчував жар, що виходив від неї, навіть через усю кімнату. Повітря навколо дівчини стало густим і сухим, наче в кузні.

— Потрібно змінити пов’язки, — нарешті вимовив він, не дивлячись на доньку.

Голос був хрипким, наче він довго мовчав або боявся зірватися. Він поставив на стіл миску з холодною водою та кілька шматків чистого полотна, змочених у гіркому відварі трав, які приніс Ворін.

Астра повільно підняла рукави. Коли вона поклала руки на стільницю, у кімнаті почулося ледь помітне шипіння — вода в мисці, що стояла поруч, пішла легкою парою. Батько завмер. Його очі на мить розширилися, і в них Астра прочитала те, чого боялася найбільше: не огиду, а чистий, паралізуючий жах перед власною дитиною.

— Мати казала, що вони триматимуться довше, — прошепотіла вона, дивлячись, як одна з печаток на правому зап'ясті йде тонкими тріщинами, крізь які пробивається живе, золоте світло.

— Твоя мати зробила все, що могла, — відрізав Батько, нарешті глянувши їй у вічі.

Він почав швидко накладати нові пов'язки, намагаючись не торкатися її шкіри надто довго. Його пальці здригалися щоразу, коли вони випадково зачіпали розпечену плоть. Астра відчула, як у горлі став болючий клубок. Він боявся її. Людина, яка була її єдиною опорою, тепер бачила в ній стихію, яку неможливо вгамувати.

— Люди в селі вже говорять, Астро, — сказав він, затягуючи вузол на полотні міцніше, ніж зазвичай. — Кажуть про дим над нашою хатиною вночі, коли в каміні немає вогню. Кажуть про птахів, що падають з неба. Ти не можеш більше виходити до струмка вдень.

Астра подивилася на порожню хлібницю та на останню пляшечку з настоянкою Воріна, що стояла на полиці. Вона знала: якщо вона не дістане їжі та ліків, Батько сам не впорається, а її біль стане нестерпним.

— Тобі потрібно залишитися живою! — вигукнув він, коли помітив її погляд на двері. — Якщо хоч один шпигун з міста побачить це світло, ми обидва не доживемо до заходу сонця. Селеста віддала життя не для того, щоб ти спалила себе на очах у королівської гвардії. Я піду в ліс за дровами, а ти — зачинися і не підходь до вікон.

Він відвернувся, схопивши сокиру, і вийшов, грюкнувши дверима. Астра залишилася в тиші, яку порушувало лише її власне прискорене дихання. Вона знала, що він хоче як краще. Але вона також знала, що сьогодні — день великого ярмарку. Сотні людей, шум, тисячі запахів. Це був її єдиний шанс розчинитися в натовпі, купити те, що потрібно, і повернутися непоміченою.

«Просто один раз, — подумала вона, натягуючи на голову глибокий каптур. — Просто швидко куплю зерна і настоянку, поки він не повернувся».

Вона вийшла на ґанок, відчуваючи, як прохолода ранку приємно торкається її гарячого обличчя, і попрямувала стежкою вниз, до села, назустріч своїй долі.