Глава 3: Тіні серед сосен

Ліс зустрів Златана тишею, яка буває лише перед великою бурею. Копита коня глухо вдаряли по вологому моху, а запах хвої забивав ніздрі, витісняючи застояне повітря кам’яних коридорів палацу. Він намагався зосередитися на дорозі, але гаряча пульсація в грудях збивала з ритму. Вона вказувала шлях на захід, туди, де гори гострими зубами впиралися в небо.

Раптом кінь здригнувся і став дибки, відчувши щось чуже попереду. Златан миттєво вихопив кинджал, напруживши зір у напівтемряві хащі. Кожна гілка здавалася йому списом гвардійця, кожен шурхіт — кроками Маркуса.

— Не здумай метати ніж, братику. Я дорожча за будь-яку здобич, яку ти сьогодні розраховував знайти.

З-за товстої старої сосни вийшла постать, закутана в дорожній плащ кольору вологої землі. Каптур відкинувся назад, відкриваючи обличчя з лукавою посмішкою та очима, в яких завжди танцювали іскри небезпечної цікавості.

— Міра? — Златан опустив руку, але напруга в плечах не зникла. — Що ти тут робиш? Кайден сказав, що ти замкнулася в лабораторії і не вийдеш до повні.

— Кайден багато чого каже, щоб заспокоїти Батька й дати тобі час піти непоміченим, — вона підійшла ближче, поплескавши коня по шиї, заспокоюючи тварину одним дотиком. — Ти справді думав, що я дозволю тобі поїхати за цим покликом наодинці? Ти воїн, Златане. Ти знаєш, як махати залізом і як помирати за честь. Але ти поняття не маєш, що робити з дівчиною, чия кров закипає від магії, яку не бачили століттями.

Вона поплескала по важкій шкіряній торбі на своєму поясі. Всередині глухо дзвякнули скляні флакони — звук, який Златан впізнав би з тисячі.

— Тут зілля, щоб приховати твій запах від гончаків Маркуса, і екстракти, що заспокоюють магічну лихоманку. Ти йдеш за нею, бо твоє серце веде тебе. Я йду, щоб вона не спопелила тебе при першій же зустрічі. Бо вогонь, Златане, не знає жалю до тих, хто просто «хоче допомогти».

Златан зітхнув і одним чітким рухом сховав кинджал у шкіряний тримач на поясі, зафіксувавши його тугою застібкою. Сперечатися з Мірою було безглуздо — вона була такою ж впертою, як і талановитою в алхімії. До того ж, десь глибоко всередині він відчув полегшення. Самотність у цій подорожі тиснула на нього не менше, ніж королівський обов'язок.

— По конях, — коротко кинув він, вирівнюючи спину. — Але якщо нас наздожене Валлерія або загін Маркуса — ти тримаєшся позаду. Це не гра в палацових підвалах, Міро. Тут за помилки платять кров'ю.

Міра лише хмикнула, спритно застрибуючи в сідло свого коня, якого вона до цього майстерно ховала в густих кущах ліщини.

— Валлерія сьогодні «зайнята» іншими справами, а Маркус надто закоханий у власний відблиск у дзеркалі, щоб дивитися під ноги. Рушаймо, брате. Я відчуваю запах озону в повітрі… Твоя відповідь уже близько. І вона пахне димом.