Глава 2: Тріщина в чорному камені

Столиця зустріла ранок крижаним туманом, що повз по бруківці, наче жива істота. Златан стояв на балконі, вчепившись пальцями в холодний камінь поруччя. Срібне шиття на його камзолі здавалося тьмяним у сірому світлі, але те, що відбувалося всередині, палало яскравіше за будь-яке сонце.

Вже третю ніч поспіль він не знав спокою. Глибоко в грудях, десь за самими ребрами, пульсувало гаряче відлуння. Воно не було частиною його власної магії, але відгукувалося на кожне биття серця, ніби невидима струна простяглася від нього через сотні миль лісів та гір. Златан заплющив очі, намагаючись вгамувати цей жар, але натомість побачив золотисті іскри, що танцювали перед зором.

— Ти знову це відчуваєш, так?

Голос пролунав від дверей, але Златан навіть не здригнувся. Він знав ці кроки — впевнені, важкі, кроки того, хто звик тримати на плечах тягар усього королівства.

— Воно стає сильнішим, Кайдене, — Златан не обернувся, але відчув, як брат підійшов ближче, зупинившись за крок від нього. — Це не просто відлуння. Це поклик. Хтось… десь там… вона прокидається.

Кайден поклав руку йому на плече. Його долоня була важкою і холодною, наче нагадування про те, в якому домі вони виросли.

— Батько вже почав підозрювати, — тихо промовив він, і в його голосі почулася сталь, яку він зазвичай ховав від сторонніх. — Маркус сьогодні отримав наказ. Він забирає найкращих гвардійців і виїжджає в західні поселення. Офіційно — для збору податків, але ми обоє знаємо правду. Якщо вони знайдуть джерело цього жару раніше за тебе, Златане… ти знаєш, що буде. Батько не шукає людину. Він шукає зброю. Або спосіб її знищити.

Златан нарешті обернувся. Погляд брата був прямим і чистим. У ньому не було заздрості чи жаги влади — лише тривога, яку вони навчилися приховувати від усього світу ще в дитячій кімнаті.

— Я маю йти зараз. До заходу сонця Маркус перекриє дороги.

Кайден кивнув, ніби чекав на ці слова. Він дістав з-під плаща важкий шкіряний згорток і кинув його на ліжко.

— Мій найкращий кінь чекає біля південних воріт. Там сьогодні чергує Валлерія. Вона сувора і віддана Маркусу, але я зробив так, щоб її увага була прикута до каравану зі сходу. Вона не повинна тебе помітити, але якщо помітить — не чекай на милість. Тікай швидше, ніж вона вхопиться за руків’я меча. У сумці провізія та монети. Іди, брате. Знайди те, що змушує твою кров кипіти.

Златан коротко стиснув руку брата. В цьому жесті було більше слів, ніж вони могли дозволити собі вголос у цьому палаці, де навіть стіни мали вуха.

Коли за годину чорний кінь виніс його до південної брами, Златан побачив її. Валлерія стояла на кам'яному виступі, затягнута в темні обладунки, холодна й нерухома, наче статуя. Її рука лежала на мечі, а очі пильно вдивлялися в караван, що в’їжджав до міста. Вона здавалася втіленням залізної волі короля.

Златан пригнувся до гриви коня, прослизаючи в тіні під високою аркою. Валлерія ледь помітно повернула голову в його бік — на мить йому здалося, що її погляд різонув по ньому, як лезо. Серце принца завмерло, рука мимоволі потягнулася до кинджала. Але жінка не подала знаку, не крикнула «Стій!», лише зробила крок убік, перекриваючи огляд молодому гвардійцю, що стояв на посту нижче.

Златан не озирався. Він не знав, чи це була випадковість, чи частина стратегії Кайдена. Тільки коли копита коня глухо застукотіли по лісовій дорозі, далеко за межами міських стін, він нарешті вдихнув на повні легені. Поклик у грудях спалахнув із новою силою, вказуючи шлях на захід. Туди, де серед гірського туману чекала його невідома доля.