Глава 1: Попіл минулого

 Сон завжди починався однаково: з пахучого диму сушеної лаванди та присмаку металу на язиці. Астрі знову було тринадцять. У невеликій кімнаті панувала задуха, хоча вікна були відчинені навстіж, впускаючи прохолоду літньої ночі.

— Дивись на мене, пташко, — голос Селести звучав так тихо, наче шелест сухого листя.

Мати лежала на білих простирадлах, які здавалися сірими в передсвітніх сутінках. Її обличчя було виснаженим, але очі — два розплавлених золотих озера — світилися неземною силою. Вона стиснула маленькі долоні Астри своїми гарячими руками. Дівчинка здригнулася: шкіра матері пашила, наче вугілля, що тільки-но дістали з печі.

— Не бійся вогню, — прошепотіла вона, і Астра відчула, як від материнських долонь крізь її зап’ястя просочується щось важке, густе і розпечене. — Він не спалить тебе, якщо ти станеш його частиною. Я замикаю його, щоб ти встигла вирости… Але пам’ятай: коли печатки заговорять, ти сама мусиш відкрити двері. Не дозволяй страху стати твоїм в’язничним наглядачем.

Селеста розчинилася. Вона не померла просто так — вона розсипалася золотавим попелом, який підхопив раптовий протяг. Астра намагалася вхопити цей попіл, але пальці стискали лише порожнечу.

Дівчина різко розплющила очі й сіла на ліжку. Серце калатало в ребра, як спійманий птах. По грудях розливався знайомий пекучий біль, а на зап’ястях, під самою шкірою, ледь помітно пульсували багряні візерунки. Магія знову нагадувала про себе, і з кожним ранком це нагадування ставало все болючішим.

За тонкими дерев'яними стінами хатини почулися важкі, розмірені кроки. Батько вже давно прокинувся і, як завжди, мовчки порався по господарству. Астра чула, як він пересуває важкі дубові колоди на подвір'ї. Його присутність дарувала відчуття безпеки, але водночас і тиснула. Він ніколи не питав про сни. Він взагалі рідко питав про щось, що стосувалося її сили. Його любов була як ця хатина — міцна, надійна, але зведена з мовчання та прихованого страху.

Астра підійшла до вікна. Далеко внизу, за густим пасмом лісу, прокидалося село. Але тут, на відшибі, світ здавався іншим.

Біля їхньої огорожі вона помітила постать. Дідусь Ворін стояв, нахилившись над своїм ціпком, дивлячись на верхівки гір. Він не обернувся, коли Астра вийшла на ґанок, але його голос, хрипкий і теплий, поплив ранковим туманом:

— Знову вона приходила, так? Селеста знала, коли час стає густим, як смола. Сьогодні повітря дивне, Астро. Ніби земля чекає на перший грім.

Він нарешті подивився на неї своїми мутними, але глибокими очима, і дівчині здалося, що старий бачить не її обличчя, а той розпечений вогонь, що б’ється в її венах, чекаючи на волю.