* * *

         Коли за рік два похорони у родині – не до машини. Таке відчуття, наче її наглухо запечатали саме у тій велетенській бочці, яку вона на громадський транспорт котила – живого місця ні на душі, ні на серці, ні на тілі…

         Спочатку раптово помер вісімдесятирічний Маринин батько. Був собі, як цвяшок, ані не крекнув по старечому. А (мати розказувала) попросив у переддень улюбленої страви, повечеряв, помолився, як звикле, на ніч, тихо ліг і ще тихше не встав. На ранок був правильний, наче з воску вилитий, навіть руки, як належиться, складені. Батькова смерть так розмахнулася косою, що підкошеною виявилася й на три роки молодша мати. У неї вже через кілька тижнів виявили саркому. Марина забрала її до себе та якийсь час виходжувала в онкодиспансері.  Проте, мати згасла дуже швидко. Похилий вік і боротьба за життя рідко ходять у парі, коментували лікарі.

         Сусіди, що наглядали за спорожнілою батьківською оселею, радили забрати з господарства що цінніше, бо в селах тепер немало мародерства. То ж після провідин батьківської хати чималенькі торби та клунки і той самий, ненависний громадський транспорт.

         Була неділя – студентський день у громадському транспорті. Подітися нікуди було ані від дня, бо вихідний, ані від транспорту, що громадський.  Чоловік уже в райцентрі купляв білети на автобус і домагався в касирки гарантії щодо сидячих місць, бо ж дві години їзди до наступної станції.

         І не дарма домагався. Білетів було продано стільки, що в автобус чимало їхніх володарів, як не старалися – не влізли ні боком, ні рачки, ні по головах. Бо, що в автобусів гумові не лише шини, а й салони, на пострадянському просторі відай не перестануть вважати ще сто років ані касири, ані водії, ані пасажири. Марині вдалося таки додибати до вільного місця біля молодої жінки.

         Вмостившись, між широко розставлені коліна припасувала свої два клунки, на які чоловік мусив прилаштувати ще й чималу дорожню сумку, бо на нього навалювалася подвійна студентська стіна. Автобус вже кілька хвилин, як рушив, коли крізь незадоволені окрики до Марининого сидіння пропхався якийсь юнак і почав через спресовані над Мариною спини звіряти номер місця зі своїм білетом.

         - Пані, вибачте, але в білеті вказано, що це моє місце, прошу звільнити.

         - Ви до мене? – не вдавалося Марині навіть голову повернути через тисняву, аби розгледіти хлопця.

         - До вас, до вас.

         - Але ж у мене теж є білет.

         - А місце у ньому зазначене?

         - Не зазначене і що з того? – обізвався Маринин чоловік. – Зате касирка мені його гарантувала…

         - Мені нема діла до того, що вам там усно гарантувала касирка. Це місце заброньовано мною офіційно і ще на передодні і в білеті, ось, зазначено.

         - Чому ж ви так пізно прийшли? Здається, мені звідси не вибратися, - зажурилася Марина.

         - Яка різниця, коли я прийшов? В мене білет з конкретним місцем! Він навіть коштує дорожче, ніж звичайний. Як хочете, так звільняйте!

         - Що ж тепер робити? – намагалася відірвати від сидіння бодай спину Марина.

         - Будь ласка, юначе, давай, щоб не турбувати жінку, я тобі поверну гроші за білет. Вибач, але тобі все ж легше, ніж їй. Згода? – пробував виручити Марину її чоловік.

         - Слухайте, що ви тут торг зі мною влаштовуєте! Я маю право на своє місце, вказане в білеті. Скільки можна повторювати?

         - Та май же ти совість до жінки! Сам бачиш, яка ситуація.

         - Що ви мене моралізуєте, дядьку? Ваша жінка – вам про неї було й подбати! А я всього-на-всього захищаю своє право. А то привикли… Українці, блін…

         Раптом над головою Марини залунав якийсь музичний хіт і голос юнака  зривно продовжував:

         - Алло. Та не питай, блін. Українська проспівана ментальність, блін, – хто нагліший, того й право. Стою, уявляєш? Ладно. Бувай.

         Мелодія тут же повторилася. І знову цей голос:

         - Алло, привіт. Стою, блін. А що тут дивуватися – славнозвісна українська безпардонність, ні лиця, ні потилиці, блін…

         - Будь ласка, молодий чоловіче, я вас не бачу, але не можу вже таке вислуховувати. Дуже прошу вибачення. Хоч я українка, та мені страшенно соромно перед вами. Тому, зараз з усіх сил постараюся звідси вилізти. Коля, допоможи…  Може, ліву ногу мені спочатку витягни… А потім я якось… - не на жарт засуєтилася Марина.

         Парубок вмовк. Та через якусь мить уже примирливим тоном сказав:

         - Та ну вас! Сидіть уже.

         - Ні я мушу! - не вгавала Марина. - Хоча б оцю верхню сумку забери…