Розділ двадцять шостий

Розділ двадцять шостий. Світло стало сірим.

Луну супроводжували асасини Місячної долини, які присягли на вірність верховній істинній жриці й сприймали її накази як першочергові. А їм було наказано відвести свою жрицю до світлого кронпринца за будь-яких умов та обставин. І спроби інших верховних жриць чи представників світлого імператора зупинити їх, навіть маючи обґрунтування своїх слів, були марними.

Побачивши як на поле вийшла світла принцеса, імператор Фірар та імператриця Фірра першими побігли слідом за нею. За своїми монархами пішли й інші вельможі, попри своє небажання. Коли істинна Блакитного світла наблизилась до лінії розмежування випаленої землі та землі покритої тонким шаром льоду, з Проміжку вийшов темний ельф, який вже відвідував Чорний замок і бачився зі світлою принцесою.

– Чекайте! – видихнув він, затуливши собою жрицю Місячної долини. У цю мить криваві бризки розлетілись в усі сторони, забруднюючи все довкола темно-червоними барвами.

Все закінчилось.

Поєдинок світлого і темного кронпринца було завершено. Криваве коло пало долу, освячуючи кров'ю свідків. Попеловий пил було розвіяно подихом вітру, а небо знов стало ясним і безхмарним. Сліди Смерті залишились на тому місці, де було створено Примарне коло, як нагадування про таку подію. Це місце більше ніколи не буде плідним, воно назавжди залишиться мертвим.

– Ви втратите своє Світло. – відказав темний ельф, розчиняючись в Проміжку, в якому він ховався від інших.

Та Луна не сприйняла пророчих слів представника темних. Вона вдивлялась в залишки туману, крізь який до неї йшов Темніан. Він першим вийшов з кола Крові та був поранений. Молодший кронпринц Темної імперії тримав правою рукою свій меч, а ліву притискав до міжребер'я. Він впевнено наближався до неї й продовжував хижо посміхатись.

Позаду світлої принцеси було чутно відчайдушні крики, здивовані вигуки та радісне рукоплескання. Сама ж Луна не могла поворухнутись і майже не дихала. Її бліді щоки омивались сльозами, хоча жрицям Світла не можна було витрачати дорогоцінних сліз. Примарне коло впускає двох, а випускає одного. Смерть завжди забирає життя. Якщо Темніан вижив, це означало, що світлий кронпринц програв.

Маршал темної армії наблизився до світлої принцеси та похитнувшись, припав на одне коліно перед нею.

– Темніан. – видихнула Луна і зіниці в її очах розширились. Вона побачила Арфіра, що з'явився в полі її зору. Його хода була трохи хиткою, а Світло як ніколи яскравим. – Темніан! – кинулась до нього.

Жриця Блакитного Світла впала на коліна перед маршалом темної армії, зрозумівши, хто саме програв дуель та своє Життя. Вона обхопила його обличчя своїми тремтячими долонями, і зазирнула в чорні очі, які втрачали свою Темряву.

– Тепер ви мені вірите, Луна? – хриплим сухим голосом запитав Темніан, переривчасто дихаючи та втрачаючи останні сили. – Так виглядає милість кохання? Ваш брат живий.

– Мовчи. – благала вона, скануючи його тіло. Луна відчувала, як володар Темряви та її Тіней втрачає владу над ними. Вона могла відчувати як Темрява розчиняється, полишаючи за собою смертельний холод.

– Кохання – це не жарти, Луна. – з рота Темніана витекла в'язка темна кров, а очі почервоніли. – Кохання страшніше за Смерть.

– Темніан! – застиглий погляд сапфірових очей говорив про те, що Смерть отримала те за для чого її викликали.

Тіло Темніана бездиханним каменем впало на випалену землю, а меч зітканий з Темряви розчинився в його захололій руці. Почулось ревіння дикого звіра, яким виявився імператор Шаур, що щойно впав на коліна, вириваючи траву з коренем та виплескуючи своє небажання сприймати смерть свого сина. За десяток кроків від асасинів Місячної долини впала й імператриця Фірра, стискаючи голову руками та проклинаючи Темні Потоки, яким вона служить і вірить.

Імператрицю темних намагався підтримати імператор Фірар, обійнявши її за плечі. До імператора темних підійшов представник Носферату і торкнувшись його плеча своєю кістлявою рукою, зупинив токсичний потік звукових хвиль, які могли зруйнувати багато світлих життів, адже безконтрольно виливались у відчаї чоловіка, що щойно втратив сина.

– Світлом зіткане життя, – шепотіла Луна, підповзаючи до тіла Темніана та накладаючи обидві долоні на його грудину. – я дарую тобі!

Та нічого не відбувалось.

– Світлом зіткане життя я дарую тобі! – продовжувала вона, не дозволяючи собі повірити в смерть темного, який змусив її пройти Пекло і відчути те, чого вона не повинна була відчувати. Сльози зривались з її вій та дзвінко вдарялись об крижане нерухоме тіло Темніана, викликаючи злість та розчарування в собі та цілющій силі Блакитного Світла. – Світлом зіткане життя я дарую тобі, Темніан!

– Сестро, досить! – за кілька хвилин відказав Арфір, не в змозі спостерігати за тим, як його молодша сестра продовжує сподіватись на милість Смерті. – Луна.

– Блакитносвітла, – втрутився старший асасин. – За ритуалом Примарного кола Життя сплачує Життя. Ваше Світло не зможе задовольнити Смерть.

– Ні. – хитаючи головою, Луна відмовлялась прислухатись до світлих магів, які знали набагато більше ніж вона.

– Дитино моя! – біля тіла Темніана опустилась імператриця Фірра. Вона закоханими очима оглядала синюшне обличчя молодшого кронпринца і крізь сльози посміхалась до нього. – Мій найтемніший князю. Моє Життя і мій Подих. – її руки погладжували його все ще темне волосся. – Мій. Спи спокійно, мій Диявол! Спи спокійно, Темніан. – видихнула вона, цілуючи чоло та щоки сина.

– Життя за Життя. – повторила Луна слова асасина, які щойно спали їй на думку. – вона взяла руку Темніана і стисла її у своїх долонях. Коли її сльоза впала на його шкіру, на її губах з'явилась легка посмішка.

– Зупинися! – наказала темна імператриця, зрозумівши намір світлої принцеси.

– Сестро, не смій! – прогарчав Арфір, схопивши Луну за плечі, намагаючись відтягнути її від тіла Темніана.