Розділ двадцятий

Розділ двадцятий. Засліплюючи Темряву.

Слова молодшого кронпринца були цинічними й не виказували жодної прогалини у своєму значенні. Він ясно давав зрозуміти свою позицію щодо світлої принцеси та свою непорушну думку на домовленості між імперіями Світла і Темряви. Перші кілька хвилин присутні не могли висловлювати своїх думок, адже були поглинуті переварюванням інформації. Та коли минули перші сутінки в головах вельмож, вони почали виказувати своє незадоволення та обурення поведінкою маршала темної армії, який зовсім не зважає ні на них, ні на своїх батьків.

Та яке б не було обурення темного панства, а виступити проти молодшого кронпринца не міг жоден з них. Усі боялись за власні життя, пам'ятаючи яким нестриманим буває маршал темної армії, і як легко може вирішити Долю простих смертних. Та й занадто свіжою була пам'ять про вбитого короля Пустоші, який хоч і виявився зрадником імперії та все ж був монаршою особою й одним з вельмож.

Першим виступив лорд Батістафьє, лестиво посміхаючись та прихиляючи голову як це роблять блазні. Чоловік говорив тихо та достатньо голосно для того, щоб бути почутим.

– Як вас правильно зрозуміти, найтемніший маршале? Ви відмовились від світлої принцеси, а зараз бажаєте володіти нею одноосібно? Ви вважаєте нас за дурнів? Те, що ви наш маршал не дає вам права витирати ноги,

– Батьку, досить. – генерал Бастьє схопив лорда Батістафьє за руку, вийшовши з-за його спини та закриваючи його собою від зацікавленого погляду свого маршала. – Я маю новий титул і нам є чим займатись. – наполягав він ледь чутно. – Ми отримали ціле королівство завдяки маршалу, не треба висловлювати думку інших.

– Ну це так, – погодився чоловік, визнаючи, що посада короля Пустоші його сина відкриє для його корабельної компанії нові простори та нові шляхи до малопрохідних земель, де діють обмеження. – Та все ж ми маємо право знати!

– Так!

– Ми маємо право знати! – почали вигукувати інші, ніби набравшись сміливості перед обличчям молодшого кронпринца.

– Право. – відказав Темніан, міцніше стискаючи свої пальці на руці світлої принцеси. – Знати. – його очі наливались пітьмою, а голос ставав металево — цинічним з нотками ненависті та зверхності. – Все що вам потрібно знати, це те що я продовжую захищати кордони Темної імперії.

– Так, – прокашлявся хтось за спинами кількох колоритних вельмож, ховаючись від очей маршала, – але ж ми підтримуємо армію!

– Ви маєте змогу підтримувати армію, завдяки тому, що ми з темними військами не дозволяємо Відступникам і монстрам прориватись крізь кордони! – впевнено відповів Темніан.

– Хтось воює, а хтось працює. – викрикнув хтось з іншого боку.

– Ви заробляєте гроші, а працюють робітники. – зазначив Темніан, не бажаючи навіть знаходити кожного з боягузів, які викрикували по реченню, перекидаючи м'яча відповідальності один одному. – Я ще жодного разу не бачив когось з вельмож у рядах темних!

– Не всі з нас були народжені воїнами.

– Ви всі вже мали змогу показати себе та свої сили. Як ви самі зазначили, хтось народжений бути воїном. Зі світлою жрицею Місячної долини повинен бути хтось, хто зможе захищати її. Цього знання вам не достатньо?

– Не достатньо. – виступив вперед Марселіан, не відводячи свого ненависного погляду від молодшого брата. – Ти не можеш змінювати своїх рішень, маніпулюючи домовленостями та підставляючи цілу імперію. Ти не можеш просто захотіти й залишити собі світлу принцесу, яка вже майже зробила свій вибір. Ми всі докладали зусиль, щоб отримати прихильність світлої принцеси, а ти наплював на традиції Світлої імперії, і вирішив все за всіх.

– Марселіан, не треба. – імператриця Фірра інтуїтивно стала між своїми синами, контролюючи кожного з них на невеликій дистанції. – Ми всі повинні заспокоїтись.

– Заспокоїтись? – перепитав старший кронпринц, хижо посміхаючись. – Ви знущаєтесь, моя найтемніша? Скільки ще ви будете захищати свого молодшого сина? Скільки ще часу ми всі повинні терпіти його нестерпний характер?

– Стільки скільки потрібно. – відповів імператор Шаур, відводячи свої спустошені очі.

– Чи вам всім не набридло? – голосно запитав Марселіан, звертаючись не лише до своїх батьків, але й до присутніх вельмож. – Ви всі так боїтесь маршала і так ненавидите молодшого кронпринца, що нічого не робите відкрито! Чи повинні ми всі схиляти голови перед ним та його вседозволеністю? – наступні слова старший кронпринц говорив виваженіше, дивлячись на бліду світлу, яка в дивному заціпенінні стояла біля Темніана. – Ми всі маємо скелети у шафі, ми всі робили щось за що нам соромно, але це життя і ми живі люди. Ми можемо помилятись, але визнаємо свої помилки, а от маршал ніколи цього не робив і не зробить! – Луна ледь поворухнувшись, подивилась на Марселіана. Той посміхнувся їй і продовжив. – Вам вирішувати, ясносвітла. Ви маєте право відмовити моєму братові, і він нічого не зможе зробити, адже не піде проти Світлої імперії!

– Так, – погодився Темніан, не дозволяючи старшому кронпринцу продовжувати говорити. Він обережно торкнувся підборіддя світлої принцеси, самими кінчиками пальців притримуючи його, і закликаючи Луну подивитись на нього. Це було легко зробити, адже вона не мала сил та намірів відмовляти чи супротивитись йому. – Вам вирішувати, ясносвітла Луна. Якщо ви назвете ім'я того, хто зможе стати достойною партією для вас та зможе захищати вас від Відступників, я відступлю негайно. – здивовані вигуки та легкий стогін пройшовся залою, викликаючи нерозуміння в очах присутніх. – Або ви можете погодитись на мою пропозицію і покінчити з усім цим фарсом вже сьогодні!

Луна мовчала.

Жриця Місячної долини не могла поворухнутись чи дихати на повні груди, опалена жорстоким і таким холодним поглядом молодшого кронпринца. Вона відчувала слабкість перед ним і це не був страх. Щойно вона зрозуміла, що починає танути в його сапфірових очах. Щойно вона дозволила Темряві згасити її Світло. Щойно все що було відомо стало безглуздим, а те що було невідоме набувало сенсів.