Розділ вісімнадцятий

Розділ вісімнадцятий. Сила Світла, слабкість Темряви.

Темніан відчував те, чого не повинен був відчувати маршал темної армії, чого не міг дозволити собі молодший кронпринц Темної імперії, чого не повинно було існувати в його всесвіті. Це був дивний потяг до істоти, яка ще донедавна була так ненависна йому, яку він намагався зламати залякуючи Темрявою, яку він бажав згасити назавжди аби позбутися її Світла. 
Він відчував кохання. І це не було фантомне нагадування з дитинства, коли він мав змогу пізднати любов матері. Це не була юнацька закоханність, що може окриляти та зводити з розуму від бездіяльності. І не було це пянкою пристрастью, що являла собою фізіологічне бажання, яка могла зявлятись і зникати у відповідних обставинах і при наявності відповідних сексуальних обєктах. Це було інше.
Темніан мав час та можливість проаналізувати себе, свою поведінку та почуття, які зявлялись в присутності світлої. Він холодно і цинічно оцінів кожну свою емоцію та психічний стан, прискіпливо приділяючи увагу кожній деталі. Він був отруєний самою думкою про можливість зародження цієї невідомої і такої небажаної любові. І якби не його Тіні та Темрява, то Темніан ніколи б і не дізнався, що з ним коїться і заважає тверезо концентруватись на справах маршала темної армії.
Кохання зявилось задовго до того, як він змусив себе піддатися поклику Тіней та Темряви і звязав себе і світлу принцесу стародавньою майже забутою магією. Все почалось з того злочасного моменту, коли він розтоптав чорні троянди, показуючи світлій, що не можна поводити себе так, як вона це звикла робити в імперії Світла. Вже тоді Темніан вперше відчув це незрозуміле йому відчуття.
– Маршале, що будемо робити? – висмикуючи Темніана з полону думок, Червоний сліпець прокрутив в руці меча, розминаючись та готуючись до протистояння. – Я відволіку як умога більшу кількість, і здобуду для вас час та можливість.
– Темніан, – знов покликала світла принцеса. – вони не нападуть першими, бо їм не дозволять. 
Впевненність та впертість світлої принцеси дещо дратувала маршала темної армії, та коли біловолоса німфа поклала свою долоню на морду монстра, який ділився з нею своїм слизом, він зрозумів про що говорить світла. Темніан кивнув Червоному сліпцю, дозволяючи тому сховати зброю та довіритись світлій принцесі.
– Він їх ватажок? – перепитав Темніан, тримаючись за кілька кроків від монстра та світлої.
– Він перший. – з полегшенням видихнула Луна. – Він єдиний, хто впливає на всіх Хантеші та має повагу Сікоме.
– Вперше чую про таке, – відказав Червоний сліпець, впівоберту стоячи до світлої принцеси, щоб мати змогу контролювати оточуючих. – Ніколи не зустрічав навіть натяку на такий симбіозм. Маршале, чи ви чули про таке?
– Ні. – відповів він, і знов звернувся до світлої. – То ви можете спілкуватись з ним? – Темніан дивився на володаря лісових хащів цинічним поглядом в якому було більше поваги, ніж міг би отримати ворог маршала темної армії. 
– Я не можу назвати наше порозуміння спілкуванням. Можливо, це повязано зі слизом. – припустила Луна. – або з тим, що я жриця Блакитного Світла.
– Це вже не важливо. – відказав Темніан і повільно опустився на коліна. – Ви важко поранені. Де саме?
– Я не впевнена, що можу зрозуміти де і як, адже слиз Хантеші знеболює все. – світла принцеса ледве посміхнулась куточками губ, і торкнулася пальцями місця де в останнє відчувала біль. – я памятаю, що боліло в кількох місцях. – правдиво пояснювала вона.
– Нам як найшвидше необхідно повернутись до Чорного замку. – константував Темніан, приємно дивуючись витримці та силі духу цього дендітного дівча, яке все ще тримається. 
Тіло світлої принцеси було пронизано кількома гілками місцевих багатолітніх дерев. Вони гострими шипами стирчали з неї, омиті теплою кровю та оповиті слизом Хантеші. Саме завдяки властивостям прозоро-сірої субстанції з неприємним ароматом світла принцеса все ще дихала і не втрачала свідомість. При таких пораненнях на полі бою жоден з воїнів не зміг би вижити, адже такі травми не сумісні з життям.
– Дозвольте мені звільнити ваше тіло від цього тягаря. – запропонував Темніан, випускаючи до ран Темряву. – Чим швидше ми позбудемося їх, тим більше шансів, – він замовк, не бажаючи продовжувати своєї думки. 
– На виживання. – завершила Луна. – Робіть, що вважаєте за потрібне, найтемніший. Я повністю довіряю вам! – світла принцеса дивилась на Темніана з особливою ніжністю. Вона дійсно вірила в те, що говорила, так само як вірила в маршала темної армії.
– Ви вже не бажаєте звертатись до мене не офіційно? – зауважив Темніан, непомітивши як сам посміхнувся хижою та задоволеною посмішкою.
На обличчі світлої принцеси майнули сумніви, що розжеврілись червоним на щоках та розширенням зіниць. Серцебиття посилилось, а повітря стало заважким для дихання. Вона дивилась на молодшого кронпринца Темної імперії і все навколо вже не було таким важливим, час застигав на місці і усі світила всесвіту концентрувались лише на ньому.
– Пробачте мені, – зітхнула Луна, не відводячи своїх очей від молодшого кронпринца.
– Досить вибачатись, – відказав Темніан, спрямовуючи свою Темряву у напрямку найбільшої гілки, яка пронизала живіт світлої. – Якби ви звертались до мене офіційно, то я не впевнений, що ми б змогли продовжувати дихати. Ви правильно все зробили. – похвалив він, підмітивши кмітливість Луни. – Ви зробили мудрий вибір в таких надскладних обставинах.
– Я намагалась, 
– Привернути мою увагу. – завершив Темніан, прокручуючи пальцями кілька кіл.
За кілька хвилин тіло світлої принцеси було звільнено від деревини, що могла обірвати її життя. Вона жодного разу не поворухнулась і не відвела своїх очей від маршала темної армії, що оперував Темрявою. Вона не відчувала ні болю, ні дискомфорту, ні чогось іншого, адже повністю була оповита слизом Хантеші, який пригнічував фізичну чутливість.
– Щось коїться. – видихнув Червоний сліпець, витягаючи кинжал, та торкнувшись рукоятки свого меча. – Щось несеться до нас. 
– Ви ж можете самозцілитись? – не звернувши уваги на пересторогу мисливця на монстрів, Темніан продовжував гратися своєю Темрявою, що ласкаво торкалась шкіри світлої принцеси, перевіряючи що ще вона може зробити для неї.
– Ні. – відказала Луна. – Нажаль, це неможливо.
– У вас світлих все не так як повинно бути. – в голосі маршала темної армії зявились нотки сарказму, – те що неможливо – можливо, а що можливо – не можливо. – він подивився на Хантеші, що почав підводитись з землі, ворушачи своїми гострими вухами як локаторами. – Як довго цей слиз буде оберігати вас? 
– Я не знаю напевне. – тихо відповіла світла принцеса і повільно, обережно роблячи кожен рух, підвелась за Хантеші. 
Луна відчувала занепокоєння звіра та згущення Темряви, яка мала присмак гіркого майже пекучого пересмаження. Вона вже знала смак несучий Смерть та тих, хто був засліплений маренням і псевдовірою. Агресивна магія Відступників просочувалась крізь простір та суцільну темряву лісових хащів, тягнучись до Світла та його жриці.
Відступники знали, що істинне Світло Життя потрапило у пастку і не могло супротивитись ні хижакам, ні монстрам. Вони вже вийшли зі своїх лігв і розпочали пошук тієї, що стане їх погибеллю чи спасінням. Чисельна армія зомбованих воїнів прочісувала лісові гектари, орієнтуючись на спалахи ледве помітного та все ж Світла. Та на слід їм вдалось натрапити не за допомогою їхніх магів, а завдяки монстрам породженим Хаотичною магією, що не знали нічого іншого окрім бажання вбивати кожного хто не був Відступником.
Довкола місця на якому знаходились світла принцеса з маршалом темної армії та мисливцем на монстрів почалися доноситись крики атакуючих воїнів, ричання та виття звірів, та металевий дзвін, який був схожим зі звуками схрещеної у бою зброї. Вже за мить подекуди почали зявлятись спалахи різнокольорових вогнів та зелений димок, за якими тягнулись аромати крові та свіжої плоті.
Очі тих, хто причаївся в затінку та спостерігав за незваними гостями, поступово почали зникати, залишаючи по собі вереск, пронизливі крики та тріск гілля під ногами. Було важко зрозуміти з якої сторони чекати нападу, адже чіткої бойової лінії не було утворено, і звуки протистояння доносились відусюди. Навіть донедавна тихий і спокійний ліс був обурений порушенням тиші і почав гудіти та загрозливо шуміти своїм листям.
– Дякую. – видихнула Луна, притуляючись чолом до морди Хантеші і обіймаючи його голову. – Світло ніколи цього не забуде. – прошепотіла вона і дозволила собі заплакати. Кілька кришталевих сльозинок зірвалися з її вій і розчинились на холодній шкірі звіра.
Хантеші гучно видихнув, роздмухуючи ніздрями та на одну єдину мить завмер, отримуючи силу Блакитного Світла Життя, яке дарувала йому жриця Місячної долини. Його тіло прийняло в себе мільйони ледве помітних різнокольорових спалахів, що розливалися сріблом по шкірі та концентрувались у сповнених кровю очах. Звір відійшов від світлої принцеси і загарцював на місці, видаючи скреготіння зубів та іржання. А коли став на диби, то беззвучно закликав усіх Хантеші прислухатись до нього.
Сонарні здібності Хантеші були зовсім не вивченими і могли б залишитись невідомими, якби не існувало тих, хто міг чути чи відчувати такі високі звукові хвилі. Серед таких людей був Червоний сліпець, що одразу ж втулив голову в плечі і зціпив зуби, стримуючись від надчутливості. Він призігнув ноги в колінах, утримуючись від падіння під натиском цього важкого звуку.
На поклик свого ватажка вийшла пятірка звірів, що за своєю подобою не мали жодної відмінності ні за висотою чи статурою, ні за кольором ані шкіри, ані очей. Хантеші повільно утворили собою клин, вістрям своїм вказуючи на напрямок до Чорного замку, та покірно чекали наказу рушити вперед.
– Ми повинні йти з ними. – відказала світла принцеса, хитаючись зробивши крок до маршала темної армії. – Хантеші проведуть нас до кордону забороненої зони. – зробивши невдалий крок, Луна підвернула ногу і ледве торкнулась колінами землі. Та її вчасно підхопив під руку маршал темної армії. – Вибачте, найтемніший.
– За що ви вибачаєтесь?
– Я постійно приношу вам занепокоєння.
– Ви не зможете самостійно пересуватись. – припустив Темніан, пропускаючи відповідь світлої мимо вух і не очікуючи дозволу, підхопив світлу принцесу на руки. Вона була майже невідчутною і невагомою для нього, та навіть крізь неприємний сморід слизу пахла мятою.
Її маленька долоня торкнулася його грудей і хвиля струму пробіглася шкірою, проникаючи до кісток, і вдаряючись в самісеньке серце. А коли Луна притулилась до нього головою, Темніан завмер на місці, не взмозі зробити крок. Йому стало важко дихати, але не від нестачі повітря. В горлі застряг ком сухості, а в скронях запульсувало відлуння головного болю. Він вже ненавидів самого себе за таку слабкість.
– Маршале? – Червоний сліпець звернувся до Темніана саме вчасно, адже той впавши в заціпеніння втратив над собою контроль і випустив Тіні та Темряву, які міняючи форму з великих щупальців на драконячі крила, відсахувались від нього у різні сторони, викликаючи занепокоєння Хантеші. 
– Все гаразд. – ствердно відказав маршал темної армії і поглянув на першого Хантеші, як його назвала світла принцеса. Темніан не міг виказати йому свою подяку словами, тому повільно опустив свою голову, не відриваючи холодних очей від звіра, який відповів йому кивком. – Рушаймо!
Клин з Хантеші повільно просувався вперед, оминаючи обємні скроні дерев-велетнів, та не реагуючи на те, що відбувалось довкола. Темніан ніс на руках світлу принцесу, яка втупилась обличчям в його груди і заплющила свої очі, уникаючи навіть мимовільного погляду на Смертельний танок. Він встигав помічати кожний блискіт леза і кожен випад у їх сторону. Він бачив Сікоме, що виглядали зовсім іншими ніж їх описували в сувіях і захоплювався їх відчайдушністю та насолодою від вбивств. А ще він вкотре підтвердив самому собі, що Хантеші є первородними дітьми Темряви і мають право зватися хижаками та володарями непрохідних лісів. Вони були неперевершаними та відважними створіннями, які бились пліч-о-пліч з Сікоме.
Червоний сліпець йшов позаду свого маршала, спостерігаючи за його Тінями та Темрявою, яка стала вартою довкола них та клину з Хантеші. При такій охороні важко було б уявити, що щось може піти не по плану і хтось наважиться на них напасти. Але й про можливість побачити як Сікоме разом с Хантеші ведуть оборону, рятуючи Світло від Відступників, ніхто не міг припустити.
Луна прислухалась до серцебиття молодшого кронпринца і заспокоювалась. Вона відчувала як його Темрява піклується про неї, як Тіні торкаються її шкіри і шепочуть слова, від яких холоне кров та зявляються буремні почуття. Їй було приємно і затишно знаходитись в його обіймах, хоча це було недоречно і неприпустимо для монаршої особи Світлої імперії.
Пройшло півтори години і клин з Хантеші зупинився. Попереду вже виднілись просвіти та мерехтіння вогнів Чорного замку, а позаду посилились відчайдушні крики та намагання дотягнутись до жриці Місячної долини. Голова клину Хантеші посунувся, відкриваючи дорогу для Темніана та Червоного сліпця і не чекаючи ні відповіді, ні реакції від них, повів своїх сородичів вглиб лісу.
Залишившись без основного супроводу, маршал темної армії дозволив своїй Темряві утворити стіну, що круговими хвилями розширювалась та звужалась довкола них, пульсуючі та застерігаючи усих тих, хто спробує атакувати їх володаря та Світло в його руках. Червоний сліпець прокручував кинжал та меч, розминаючи руки та готуючись до будь-якої ситуації.
Повернення молодшого кронпринца з лісових хащів стало неймовірною звісткою. Більшість вельможі, що ще кілька годин тому зрадницьки погоджувалась на бунтарські виступи проти правлячого імператора, швиденько «перевзулись», лестиво посміхаючись один до одного. Воїни та охорона Чорного замку як і уся прислуга зітхали з полегшенням та молились Темним Потокам за те, що Темніан знову зміг довести усім свою силу та незламність.
Імператор Шаур як і його вірні друзі в обличчі генерала Дарріо та генералісімуса Астана посміхалися один до одного, адже жоден з них не мав сумнівів у здібностях і вміннях маршала темної армії та головного стратега імперії Темряви. Та не всі могли розділити з ними такі емоції. Марселіан був незадоволений поверненням свого молодшого брата і відкрито проявляв це, наказавши принести йому більше вина, яким він запивав своє горе.
Імператриця Фірра розквітла на очах, повернувши собі образ неймовірно вродливої та впевненної правительки імперії темних, якою вона завжди була. Вона зустрічала свого молодшого сина та світлу принцесу на внутрішньому подвірї Чорного замку в супроводі імператорських магів та цілителів, що повинні були допомогти оглянути світлу принцесу.
– Мій любий князе, – оглянувши обличчя Темніана та переконавшись, що він ніяк не виказує занедужання, Фірра перевела погляд на світлу принцесу, оповиту слизом. – моя бідолашна, – зітхнула вона, торкаючись брудного волосся Луни. – вона поранена? Де саме? Дозволь мені піклуватись про неї, мій любий. 
Тихий голос матері змусив Темніана звернути на неї увагу. Він подивився на імператрицю темних, обвів поглядом її довірених, і покликав до себе Червоного сліпця:
– Віднеси світлу до покоїв імператриці. – обережно передаючи тіло світлої принцеси в руки мисливця на монстрів, Темніан зробив наголос. – Виклич Альту та Зірі і не залишай світлу без нагляду ні на хвилину.
– Буде зроблено, мій маршале. – пообіцяв Червоний сліпець, прийнявши тіло Луни.
– Я витягнув гілля, що пройшло наскрізь тіла світлої, – повідомив він цілителей та магів, – слиз належить Хантеші. – почувши про яку істоту говорить маршал темної армії, кілька магів переглянулись з головним цілителем, який мав сріблясто-чорну бороду та густі вуса.
– Як так сталося? – озвучила думку більшості імператриця Фірра, дивуючись такій новині. – Хіба Хантеші можуть проявляти співчуття до когось?
– Це був той Хантеші, якого світла врятувала нещодавно. – відказав Темніан. – Вона знову змогла зробити те, чого не повинна була робити. Цей слиз підтримує її життя та не дає вмерти від смертельного травмування.
– Дякую, Темніан! – імператриця Фірра ніжно посміхнулась до молодшого сина і разом з магами та цілителями прослідувала за Червоним сліпцем до імператорських покоїв.
Маршал темної армії швидко увійшов до зали, в якій були зібрані усі представники вельмож, радники імператора, усі кандидати на місце нареченого для світлої принцеси, сам імператор Шаур та король Пустоші. Він обійшов навколо столу, за яким сиділи усі присутні, що чекали на доповідь про стан світлої та підтвердження чи спустування слів лорда Смеркфєррі.
– Чи це правда, що світла принцеса отруєна? – запитав один з вельмож.
– Чи вона не втратила глузд? – підхопив інший.
– Що сказала ясносвітла? 
– Чи розповіла вона, що сталось з нею?
– Чи не втратила світла своєї магії? 
Потоки недоречних питань продовжувалися, кожен хотів дізнатись щось, що не було важливим для маршала темної армії та безглуздим для молодшого кронпринца. Темніан не збирався відповідати на жодне з них, він не мав бажання задовольняти безглузді забаганки зрадників, які готові на все заради збільшення своєї влади. Пройшовши поряд зі стільцем старшого кронпринца стало відчутно аромат терпкого вина, що було однією з ознак знервування Марселіана та його безсилля.
Зупинившись позаду короля Пустоші, Темніан подивився в очі свого батька, який вже зрозумів наміри свого молодшого сина і готувався до наслідків після скоєного. За мить в руках маршала темної армії зявився гострий кинжал з Темряви, що блискавкою пройшовся по горлу зрадника імперії. Одним різким рухом життя лорда Смеркфєррі було обірвано. Кров багряними потоками омила шкіру чоловіка, просочуючи його одяг та забруднюючи собою стіл.
Емоції та відчайдушні вигуки незадоволення заполонили залу. Персональні вартові короля Пустоші зірвались з місця і рушили до маршала темної армії, але не встигли зробити і другого кроку як були розчавлені власними Тінями, якими керував Темніан. Інші відчайдухи, які могли б вчинити так само як вартові, позастигали на своїх місцях, не бажаючи повторити участь попередників. 
Лише двоє осіб серед усіх присутніх зовсім не були здивовані таким вчинком молодшого кронпринца, вони насолоджувались справедливим рішенням та негайним покаранням зрадника, показово і застерігаючи усіх на майбутнє. Генерал Дарріо посміхався ледь помітно краєчками своїх губ, а генералісімус Астан запалив люльку, зробивши кілька затяжок гіркого диму.
– Неперевершано! – проскреготів Марселіан.
– Він вбив короля! – викрикнув один з чоловіків у темно-зеленому сюрдуту. – Він вбив короля!
– Заспокойтесь! – стукнувши по столу кулаком, імператор Шаур призвав усіх до тиші та уваги, граючи жовнами на обличчі. Його очі сповнились полумяним вогнем, образливо кидаючи важкий погляд на присутніх.
– Маршалу все дозволено. – видихнув Марселіан, зло примружуючи очі і бажаючи усим своїм серцем, щоб цього разу його молодшого брата покарали привселюдно, щоб розтоптали його репутацію як він це колись зробив з ним.
– Пустош не пробачить такого! Вбивство короля – це занадто навіть для маршала темної армії! – підхопив лорд Батістафьє, розглядаючи таке звинувачення як можливість для його сина просунутись вперед. 
– Не треба, – тихо звернувся лорд Бастьє, розуміючи до чого веде його батько. Він, попри конкуренцію у змаганні за руку світлої принцеси, поважав маршала темної армії і вбачав в його діях більше сенсу і правоти ніж в пустих підбурюваннях та прагненні змінити владу в імперії. – Маршал ніколи не припускається помилок. Якщо він вбив короля Пустоші, то мав на це право.
– Що ти таке мелеш?! – обурився лорд Батістафьє. Його волошкові очі дививлись на генерала Бастьє з доганою та батьківським осудженням. – Якщо маршал може підступно вбити короля, то що йому буде за вбивство одного з нас? Нічого!
– Якщо у вас були докази зради короля Пустоші, – більш спокійно доповнив представник Холодних земель, торкаючись своєї сивої бороди, роздумуючи над ситуацією що сталася на очах у представників вельмож та правителя Темної імперії. – ви повинні були надати їх нам на розгляд. І якщо б ми прийняли рішення, розглянувши надані факти, то засудили б винного привселюдно на головній площі за законами нашої імперії. Я згоден з лордом, – він кивнув в сторону власника корабельної компанії, що лестиво посміхнувся у відповідь. – якщо ви не понесете покарання за теке вбивство, то всі зрозуміють, що правлячий імперії Темряви не найтемніший імператор Шаур, а його молодший син. Чи можете ви спростувати мої слова, маршале?
– Яку гру ви ведете? – перепитав чоловік в темно-зеленому сюрдуку і покосився на старшого кронпринца, виказавши їх звязок. – Ви так прибираєте конкурентів на трон?
– Досить! – знов прикликав до порядку та стриманності імператор Шаур. І вже звертаючись до молодшого сина, майже наказним тоном запропонував йому пояснити свої дії. – Маршале, ми чекаємо на вашу відповідь. І сподіваємось, що вона задовольнить усіх присутніх та буде підкріплена законами Темної імперії, навіть стародавніми законами якщо такі не були порушені.
Темніан все ще стояв поряд з вбитим ним королем Пустоші, спокійно спостерігаючи за емоціями тих, хто кілька разів змінював свою сторону, майже викривши свою підлу та корисну зраду. Він бачив зміни на їх обличчях та майже розумів позицію кількох з них. Він міг вловити настрої та острахи більшості, як і задоволення та гонорову підлість старшого кронпринца, який марив тим, що Темніан одного разу зробить необачний крок, позбуваючись прихильності темних.
– Я вбив не короля Пустоші, – прохолодно відказав маршал темної армії. – я вбив лорда Смеркфєррі яким він являється при імператорському дворі! Я вбив вельможу, що виявився зрадником Темної імперії, зрадником усіх темних, адже намагався підставити правлячу владу і дозволити світлим відкликати мирні домовленності, наразивши доньку імператора Світлої імперії, що стала гостею в нашому домі на ймовірну смерть! – наголошував він. – Я вбив не короля Пустоші, і навіть не чоловіка! Бо чоловік не зміг би опуститись так низько і відправити юну принцесу світлих в самісіньке лігво первинної темряви, де жоден з темних не зміг би вижити, не говорячи вже про жрицю Світла! Я вбив того, хто забув своє місце, забув свій статус та забув, проти кого він виступив! – присутні слухали промову маршала темної армії, погоджуючись з кожним словом, хоча це було занадто важко. – Виправіть мене, якщо я помиляюсь, пане генералісімусе, – Темніан звернувся до Жан-Жуан-Астана, який задоволено палив люльку, киваючи головою на кожну заяву молодшого кронпринца. І в мить коли до нього звернувся Темніан, чоловік з готовністю вислухав його, згадуючи стародавні закони Першосвіту, щоб допомогти своєму маршалу. – Первинні закони Темної імперії захищають того, хто викрив зраду і дозволяють йому чинити покарання винного. – генералісімус кивнув. – Темні мають право вбивати світлих на полі бою, в рівному бою, на дуєлях, на захисті себе та своєї родини чи оселі при нападі світлих на них. В старих та нових законах не було жодного натяку на вбивство світлих чи наражання їх на небезпеку на території імператорського двору!
– Все так, мій маршале. – підтвердив генералісімус, відвівши люльку від посохлих губ. 
– Чи повинен я розжовувати вам моє рішення? – Темніан звернувся до представників вельмож. – Чи повинен я пояснювати кожне прийняте мною рішення чи дію? Чи хтось вважає, що я відступив від законів імперії чи законів Першосвіту?
– Ні. – зітхали чоловіки.
– Та що ми скажемо підлеглим Пустоші та тим, хто підтримував їх короля? – тихо запитав повний чоловік з пишним каштановим волоссям, який прибув до Чорного замку як представник темних ельфів. Він був людиною і не мав жодних кровних звязків з представниками довгожителів, але мав стабільні відносини з ними і повну довіру. 
– Ми дамо їм нового короля. – відказав Темніан, звернувшись до свого наставника, – генерал Дарріо, ви як знавець законів Пустоші могли б завірити присутніх та нашого імператора в цьому?
– Так, мій маршале. – кивнув у відповідь генерал Дарріо і перевів очі на імператора Шаура, підштовхуючи того до озвучення рішення, що було прийнято за час відсутності маршала темної армії у пошуках світлої принцеси. – Найтемніший, чи ви схвалили рішення імперії?
– Новим королем Пустоші стане лорд Бастьє!
В повітря знялися вигуки тих, хто був за, хоча і дивувався кандидатурі обраної на таку посаду. Та були й ті, хто обурено зітхав на таку пропозицію, хоча і не міг нічого зробити чи висловитись проти. Генерал Бастьє був єдиним сином та спадкоємцем корабельної компанії лорда Батістафьє і мав не забруднену репутацію. Він міг би досягти висот в майбутньому і отримати своє місце серед радників імператора, та все ще був занадто молодим для престолонаслідування.
Сам же молодий генерал округливши свої волошкові очі дивився на імператора Шаура, намагаючись усвідомити зміни та отримання нового звання і посади. А от його батько розпливався в задоволеній посмішці, вбачаючи в такому рішенні імператора приховані мотиви та острах перед втратою лорда Батістафьє та його корабельної компанії, яка грала велику роль в його статусності.