Розділ вісімнадцятий

Розділ вісімнадцятий. Сила Світла, слабкість Темряви.

Темніан відчував те, чого не повинен був відчувати маршал темної армії, чого не міг дозволити собі молодший кронпринц Темної імперії, чого не повинно було існувати в його всесвіті. Це був дивний потяг до істоти, яка ще донедавна була так ненависна йому, яку він намагався зламати залякуючи Темрявою, яку він бажав згасити назавжди аби позбутися її Світла.

Він відчував кохання. І це не було фантомне нагадування з дитинства, коли він мав змогу пізнати любов матері. Це не була юнацька закоханість, що може окриляти та зводити з розуму від бездіяльності. І не було це п'янкою пристрастю, що являла собою фізіологічне бажання, яка могла з'являтись і зникати у відповідних обставинах і при наявності відповідних сексуальних об'єктів. Це було інше.

Темніан мав час та можливість проаналізувати себе, свою поведінку та почуття, які з'являлись в присутності світлої. Він холодно і цинічно оцінив кожну свою емоцію та психічний стан, прискіпливо приділяючи увагу кожній деталі. Він був отруєний самою думкою про можливість зародження цієї невідомої й такої небажаної любові. І якби не його Тіні та Темрява, то Темніан ніколи б і не дізнався, що з ним коїться і заважає тверезо концентруватись на справах маршала темної армії.

Кохання з'явилось задовго до того, як він змусив себе піддатися поклику Тіней та Темряви, й пов'язав себе і світлу принцесу стародавньою майже забутою магією. Все почалось з того злощасного моменту, коли він розтоптав чорні троянди, показуючи світлій, що не можна поводити себе так, як вона це звикла робити в імперії Світла. Вже тоді Темніан вперше відчув це незрозуміле йому відчуття.

– Маршале, що будемо робити? – висмикуючи Темніана з полону думок, Червоний сліпець прокрутив в руці меча, розминаючись та готуючись до протистояння. – Я відволічу якомога більшу кількість, і здобуду для вас час та можливість.

– Темніан, – знов покликала світла принцеса. – вони не нападуть першими, бо їм не дозволять.

Впевненість та впертість світлої принцеси дещо дратувала маршала темної армії, та коли біловолоса німфа поклала свою долоню на морду монстра, який ділився з нею своїм слизом, він зрозумів про що говорить світла. Темніан кивнув Червоному сліпцю, дозволяючи тому сховати зброю та довіритись світлій принцесі.

– Він їх ватажок? – перепитав Темніан, тримаючись за кілька кроків від монстра та світлої.

– Він перший. – з полегшенням видихнула Луна. – Він єдиний, хто впливає на всіх Хантеші та має повагу Сікоме.

– Вперше чую про таке. – відказав Червоний сліпець, впівоберта стоячи до світлої принцеси, щоб мати змогу контролювати оточення. – Ніколи не зустрічав навіть натяку на такий симбіоз. Маршале, чи ви чули про таке?

– Ні. – відповів він, і знов звернувся до світлої. – То ви можете спілкуватись з ним? – Темніан дивився на володаря лісових хащ цинічним поглядом в якому було більше поваги, ніж міг би отримати ворог маршала темної армії.

– Я не можу назвати наше порозуміння спілкуванням. Можливо, це пов'язано зі слизом. – припустила Луна. – або з тим, що я жриця Блакитного Світла.

– Це вже не важливо. – відказав Темніан і повільно опустився на коліна. – Ви важко поранені. Де саме?

– Я не впевнена, що можу зрозуміти де і як, адже слиз Хантеші знеболює все. – світла принцеса ледве посміхнулась куточками губ, і торкнулася пальцями місця де в останнє відчувала біль. – я пам'ятаю, що боліло в кількох місцях. – правдиво пояснювала вона.

– Нам як найшвидше необхідно повернутись до Чорного замку. – констатував Темніан, приємно дивуючись витримці та силі духу цього тендітного дівчати, яке все ще тримається і не істерить.

Тіло світлої принцеси було пронизано кількома гілками місцевих багатолітніх дерев. Вони гострими шипами стирчали з неї, омиті теплою кров'ю та оповиті слизом Хантеші. Саме завдяки властивостям прозоро-сірої субстанції з неприємним ароматом світла принцеса все ще дихала і не втрачала свідомість. При таких пораненнях на полі бою жоден з воїнів не зміг би вижити, адже такі травми не сумісні з життям.

– Дозвольте мені звільнити ваше тіло від цього тягаря. – запропонував Темніан, випускаючи до ран Темряву. – Чим швидше ми позбудемося їх, тим більше шансів, – він замовк, не бажаючи продовжувати своєї думки.

– На виживання. – завершила Луна. – Робіть, що вважаєте за потрібне, найтемніший. Я повністю довіряю вам! – світла принцеса дивилась на Темніана з особливою ніжністю. Вона дійсно вірила в те, що говорила, так само як вірила в маршала темної армії.

– Ви вже не бажаєте звертатись до мене не офіційно? – зауважив Темніан, не помітивши як сам посміхнувся хижою та задоволеною посмішкою.

На обличчі світлої принцеси майнули сумніви, що розжеврілись червоним на щоках та розширенням зіниць. Серцебиття посилилось, а повітря стало заважким для дихання. Вона дивилась на молодшого кронпринца Темної імперії й все навколо вже не було таким важливим, час застигав на місці та усі світила всесвіту концентрувались лише на ньому.

– Пробачте мені, – зітхнула Луна, не відводячи своїх очей від молодшого кронпринца.

– Досить просити вибачення. – відказав Темніан, спрямовуючи свою Темряву у напрямку найбільшої гілки, яка пронизала живіт світлої. – Якби ви звертались до мене офіційно, то я не впевнений, що ми б змогли продовжувати дихати. Ви правильно все зробили. – похвалив він, підмітивши кмітливість Луни. – Ви зробили мудрий вибір в таких надскладних обставинах.

– Я намагалась,

– Привернути мою увагу. – завершив Темніан, прокручуючи пальцями кілька кіл.

За кілька хвилин тіло світлої принцеси було звільнено від деревини, що могла обірвати її життя. Вона жодного разу не поворухнулась і не відвела своїх очей від маршала темної армії, який оперував Темрявою. Вона не відчувала ні болю, ні дискомфорту, ні чогось іншого, адже повністю була оповита слизом Хантеші, який пригнічував фізичну чутливість.