Розділ перший. Зустріч світла та темряви.

Настали похмурі часи.

Дві великі імперії Першосвіту, що стояли по різні бокі світобудови, вимушено уклали союз, якого ще століття тому ніхто й уявити не міг. Світло і Темрява, що століттями заперечували існування одне одного, простягнули руки для єднання – не від доброзичливості, а заради виживання.

Вже понад сто п’ятдесят років Відступники – ті, кого вигнала сама Темрява, кого відкинула сама світла суть, – нещадно шматували світ, залишаючи після себе лише спустошення. Вони живилися війною, примножували свою могутність, і їхні лави поповнювалися тими, хто зневірився.

Сутінкова зона, наче останній бастіон, стримувала атаки Відступників та монстрів, породжених Хаотичною магією, тримаючи цей хаос на відстані. Але всі розуміли: це не триватиме вічно. Світлі і темні виявили свою головну слабкість: вони були надто зайняті ворожнечею між собою, щоб вчасно побачити справжню загрозу. І коли Відступники досягли порогу обох імперій, стало очевидним: війна пожере всіх, незалежно від їхніх ідеалів.

Зрештою, імператор Світла та імператор Темряви уклали угоду, що мала змінити хід історії. Вони погодилися на найдавніший і найсильніший політичний інструмент – шлюбний союз. Світла принцеса та темний кронпринц. Вона – чистота, що веде за собою всіх, хто йде за Світлом. Він – морок, що вабить тих, хто прийняв Темряву. Вони – дві протилежності, дві сили, які ніколи не мали бути разом. Але саме тому їхній шлюб мав би стати знаком для двох імперій.

Цей союз, скріплений кров’ю – шлюб двох ідеалів імперій, мав би стати символом миру та єднання, змусити воїнів боротися пліч-о-пліч, а не стояти по різні боки лінії фронту. Для простого народу цей союз – проблиск надії, для стратегів – розумний розрахунок, але для тих, хто повинен укласти цей шлюб... це вирок.

Біловолоса принцеса вдивлялася у нефритові очі старшого брата, ловлячи кожен відтінок його погляду. Її серце тремтіло, проте вона вірила кожному його слову. Його рівне, розмірене дихання здавалося їй останньою незмінною річчю в цьому світі.

– Два тижні, і я заберу тебе додому. – Арфір повільно зняв підвіску з білим кристалом зі своєї шиї, тримаючи її в пальцях так обережно, наче тримав щось значно цінніше за золото чи владу. Нефритовий погляд світлого принца потеплішав, коли він подивився на Луну. – Вір мені, сестро. Я обіцяю, що ти більше ніколи не залишиш Місячну долину проти своєї волі.

Він торкнувся її волосся, ніжно пригладивши вибиті з коси пасма, а тоді застібнув ланцюжок на її шиї.

– Арфіре, не треба, – світла принцеса стривожено відвела погляд. Її пальці торкнулися гладкої поверхні кристала, що випромінював ледь відчутне тепло. – Це ж твій оберіг. Він дорогий тобі, 

Світло Життя – кристал, витканий магією перших світлих ельфів, що ніколи не тьмянів і не втрачав свого сяйва. Дарований лише тим, хто був гідний його прийняти. Його не передавали навіть найкращим союзникам, навіть володарям могутніх імперій.

І Арфір, її брат, завжди носив його.

Він отримав Світло Життя десять років тому, коли імперія Світла воювала на Похмурих кордонах проти Відступників. Тоді він зустрів її – ельфійку-відступницю, що стояла серед ворогів, не знаючи, що її душа поневолена магією Хаосу. Її розум був затьмарений зіллям, як і в тисяч інших жертв. Арфір зумів заманити ельфійку в пастку і знерухомити.

Як виявилося, ця дівчина була донькою вождя Гірського народу, одурманена зіллям незнання, яке викривило її розум і волю. На знак подяки за порятунок доньки, вождь дарував йому найцінніше, що мали світлі ельфи – Світло Життя. Кристал, що не довзоляв Темряві торкнутися душі його власника, що не давав отруті Відступників проникати у кров, не дозволяв Світлу згаснути.

– Не можу прийняти його, – прошепотіла світла принцеса, продовжуючи вдивлятися в очі брата. Проте відповідь була визначена заздалегідь.

Арфір подивився на неї спокійно, його обличчя залишилося незворушним. Його правильні, м’які риси не видавали ані тіні сумніву, лише глибоку впевненість.

– Як ти думаєш, Луно, кому потрібніше Світло Життя? Тобі, залишеній у лігві Темряви, за сотні миль від Місячної долини, чи мені? – Він зробив паузу, і за мить констатував. – Очевидно, що тобі.

Світла принцеса лише опустила очі і зітхнула. Її старший брат завжди мав рацію. Він бачив у ній те, чого вона сама не помічала. Бачив її страх, її слабкість. Бачив, як перед обличчям Темряви вона могла зламатися.

Величезний тронний зал Чорного замку був сповнений Темрявою – живою, майже відчутною сутністю, що перепліталася у повітрі, мов невидимий туман. Її безмовний шепіт огортав кожен куточок приміщення, створюючи відчуття, ніби стіни не просто мовчали, а дихали, спостерігаючи за кожним, хто ступав усередину. Світло смолоскипів, що підкреслювало чорні та червоні тони, наче підкорюючись загальному закону цієї землі, мерехтіло слабше, ніж повинно було, немов боялося опиратися Темряві.

Чорний замок темного імператора, величний і похмурий, стояв на вершині скелі, наче виклик богам. З одного боку його приховувала прірва, яка переходила в неспокійне море, а з іншого – густий непрохідний ліс, про який складали легенди. Люди казали, що той ліс був живим, і кожен, хто ступав у його тінь, більше не повертався. Замок був витвором мистецтва холодної краси, що водночас заворожувала та лякала. Кожна його деталь дихала неприступною Темрявою. Відчай, що пронизував кожен куточок замку, вселяв страх не лише у підданих Темної імперії, але й у її ворогів.

Арфір і Фірар – панівний імператор Світлої імперії, стояли перед світлою принцесою, мов непохитні кам’яні стовпи, захищаючи її своїми спинами. Їхні постаті, витончені й шляхетні, контрастували із похмурою величчю темного тронного залу. Вони були неймовірно схожі один на одного, як дві краплі води. Світлий принц був точною копією свого батька. Обидва середнього зросту, підтягнуті, з вузькими плечима і легкими, майже юнацькими статурами.

Арфір, як і його батько, завжди виглядав ідеально. Його витончене обличчя з рівними рисами нагадувало майстерно вирізьблену статую, що втілює бездоганність Світла. Виразні очі засліплювали прохолодним сяйвом, наче два місяці в нічному небі, а довгі, майже сніжні вії здавалися нереально гарними. Густе волосся кольору сивого попелу було сплетене у тугу косу, яка спадала на спину, підкреслюючи його статечність.