А що якби.....

《Це історія про інший шлях — про те, як одне стримане слово та вірність дитячій дружбі змінили хід магічної історії.》

Того спекотного червневого дня 1976 року повітря над Гоґвортсом здавалося густим, як патока. Северус Снейп сидів під розлогим буком, намагаючись зосередитися на своїх записах із заклинань, але всередині нього все клекотіло від приниження. Джеймс Поттер і його «Мародери» щойно влаштували чергову виставу перед натовпом студентів.
​Северус висів у повітрі вниз головою, відчуваючи, як сором пече обличчя. Коли Лілі Еванс підбігла, щоб захистити його, він відчув не вдячність, а нищівний удар по залишках своєї гордості. Слово «бруднокровка» вже було на кінчику його язика — отруйне, гостре, здатне відштовхнути її назавжди, щоб вона не бачила його слабкості.
​Але він подивився в її очі. У ці неймовірні зелені очі, в яких зараз не було зневаги — лише щирий гнів на Поттера і тривога за нього, Северуса.
​— Мені не потрібна допомога від ..... — почав він, але раптом заткнувся.
​Він побачив, як вона здригнулася, очікуючи удару. І Северус, зробивши над собою неймовірне зусилля, ковтнув отруту.
​— ...від тебе Лілі, — видихнув він, опускаючи погляд. — Вибач. Я просто... я сам впораюся. Йди звідси, будь ласка.
​Лілі заклякла. Вона очікувала образи, якою Снейп останнім часом дедалі частіше відгороджувався від світу. Замість цього вона почула втому і залишки тієї щирості, що поєднувала їх у Павучому тупику.
​Вона не пішла. Вона розвернулася до Поттера, який стояв поруч із самовдоволеною посмішкою.
— Ти бачив, Поттере? — кинула вона. — Він навіть у таку хвилину поводиться гідніше за тебе. Дай йому спокій. Назавжди.
​Того вечора біля Чорного озера відбулася розмова, якої не було в оригінальній історії. Северус зізнався, що боїться втратити її через свої амбіції та компанію на Слизерині. Лілі ж пообіцяла, що ніколи не залишить його, поки він залишається людиною, яку вона знала в дитинстві.
*********
Роки навчання пролетіли інакше. Северус дедалі більше віддалявся від Ейвері та Мулсібера. Він став закритим, але його магічний талант тепер слугував не темним мистецтвам, а захисту. Завдяки підтримці Лілі він знайшов у собі сили відмовити Люціусу Малфою, коли той натякав на «великі звершення» під знаменом Темного Лорда.
​Коли почалася Перша магічна війна, Северус і Лілі вже були офіційно разом. Їхнє весілля було скромним — лише декілька свідків, серед яких, на подив багатьох, був професор Слизоріг, що не міг пропустити союз двох своїх найталановитіших учнів.
​Северус став майстром зілля, працюючи над розробкою антидотів до темних проклять, які використовували Смертежери. Лілі ж, зі своїм талантом до чарів, стала одним із провідних фахівців у галузі захисної магії.
​Їхній дім не був у Павучому тупику. Вони купили невеликий, але затишний будинок на околиці магічного поселення, де в повітрі пахло лавандою та старими книгами. Северус нарешті дізнався, що таке справжній дім — не місце, де ховаються від побоїв батька, а місце, де на нього чекають.
*********
​Минуло кілька років. Війна почала вщухати — без Снейпа як шпигуна та без пророцтва, яке б зачепило родину Поттерів (які теж знайшли своє щастя, хоча й окремо), Дамблдору вдалося локалізувати загрозу Волдеморта швидше.
​Однієї морозної січневої ночі в їхньому домі пролунав перший крик новонародженої.
​Северус стояв біля ліжка, тримаючи Лілі за руку. Він ніколи не думав, що може відчувати такий всеосяжний, майже болючий спокій. Коли йому передали згорток, він завмер.
​— Як назвемо? — прошепотіла Лілі, втомлена, але сяюча.
— Ейлін... на честь моєї матері, — запропонував Северус — Ейлін Снейп.
​Дівчинка розплющила оченята. Северус затамував подих. Він так боявся побачити в них тьмяність свого минулого, але магія спрацювала інакше. Дівчинка успадкувала його вугільно-чорне волосся, таке ж густе і пряме, але її очі...
​Це були очі Лілі. Яскраві, смарагдово-зелені, сповнені життя.
​— Вона прекрасна, Сев, — сказала Лілі, спостерігаючи, як чоловік обережно торкається маленької ручки.
— Вона — це все, чого я не заслуговував, але за що буду боротися до кінця, — серйозно відповів він.
*********
Життя з маленькою Ейлін було сповнене відкриттів. Северус, який раніше здавався суворим і неприступним, виявився неймовірно терплячим батьком. Він навчав доньку розрізняти трави в їхньому саду ще до того, як вона навчилася добре ходити.
​Ейлін підростала, і ставало зрозуміло, що вона взяла найкраще від обох. Від батька — гострий розум, аналітичний склад мислення та легку саркастичність, яка, втім, була пом’якшена материнською теплотою. Від матері — невичерпну енергію та здатність бачити добро в кожному.
​Одного разу, коли Ейлін було п'ять, вона випадково змусила всі квіти в саду змінити колір на сріблястий, бо їй здалося, що так вони краще пасуватимуть до місячного світла.
— Це було стихійне заклинання вищого порядку, Лілі! — з гордістю казав Северус за вечерею.
— Вона просто любить красу, Северусе. Не обов'язково відразу писати дисертацію про її магічне ядро, — сміялася у відповідь дружина.
*********
Час біг невпинно. І ось настав день, коли сова принесла конверт із гербом Гоґвортсу, адресований місс Ейлін Снейп.
​Северус відчував легкий смуток. Його маленька дівчинка їде в місце, де він колись був такий нещасний. Але потім він подивився на Лілі, яка допомагала доньці пакувати речі, і зрозумів: історія не повторюється. Вона твориться заново.
​На платформі 9 ¾ було галасливо. Ейлін, у своїй новенькій мантії, з чорним волоссям, заплетеним у косу, і зеленою іскоркою в очах, збуджено дивилася на червоний потяг.
​— Тату, а якщо я потраплю не на Слизерин? — запитала вона раптом, зупинившись біля вагона.
Северус присів перед нею, поправивши комірець її пальта.
— Твій факультет не визначає твою долю, Ейлін. Але де б ти не була — на Слизерині, де цінують розум, чи на Грифіндорі, де цінують сміливість, — ти завжди будеш нашою гордістю.
​Він поцілував її в чоло.
— І пам’ятай: якщо хтось із викладачів буде занадто суворим... скажи, що твій батько знає рецепт зілля, яке змушує язик свербіти тиждень.
​Лілі штовхнула його ліктем, сміючись:
— Не вчи дитину шантажу, Северусе!
​Вони стояли на платформі, тримаючись за руки, і дивилися, як потяг зникає вдалині. Сонце грало на волоссі Лілі, а Северус Снейп, колись самотній хлопчик із Павучого тупика, нарешті знав: він вдома. Його шлях не був легким, але він був правильним. Бо в кінці цього шляху на нього чекала любов, вірність і зелені очі його доньки, в яких відбивалося майбутнє, повне світла.