Пісня про Яра і Зюзя

У ті часи, коли Мірра ще ходила землею,

а боги часто сходили до смертних,

жили два брати —

Яр і Зюзь.

І були вони дітьми Неба.

І світили над світом по черзі.

Яр приходив із теплом.

І танули сніги.

І прокидалися ріки.

І розкривалися квіти.

А Зюзь приходив із холодом.

І земля вкривалася білою ковдрою.

І ліси засинали.

І води ставали кригою.

І не було між братами ворожнечі.

Бо кожен знав свою пору.

І кожен шанував іншого.

І сталося так, що побачили вони Мірру.

І полюбили її обидва.

Бо не було в світі нікого прекраснішого за неї.

І квітли всі квіти світу в її волоссі.

І життя прокидалося від її усмішки.

І чекали брати її слова.

І обрала Мірра Яра.

Бо серце його було теплим.

Як весняне сонце після довгої зими.

І радів Яр.

А Зюзь не сказав жодного лихого слова.

Не підняв руки на брата.

Не прокляв Мірру.

Лише пішов на північ.

Туди, де холодні вітри співають самотні пісні.

І багато років блукав він крижаними пустками.

І не було поруч із ним нікого.

І зрештою згасло його світло.

І помер він від туги.

І сталося так, що одного дня Яр побачив свого брата.

Мертвого серед снігів.

І опустився він на коліна.

І плакав довго.

І поховав Зюзя під високою горою льоду.

І відтоді поселилася туга в його серці.

І з кожним днем ставало її більше.

І холоднішало його світло.

І довшими ставали тіні.

І жовкло листя в лісах.

І відлітали птахи.

І засинала земля.

І чим більше сумував Яр,

тим більше ставав схожим на брата.

І зрештою став він Зюзем.

І вже не міг зігріти Мірру своїм теплом.

І заснула вона.

І вкрилася земля снігом.

І настала велика зима.

Та коли сповнювалося коло року,

знову народжувався Яр.

І не пам'ятав він власної смерті.

Як не пам'ятає світанок темряви ночі.

І шукав він Мірру.

І знаходив її сплячою серед криги.

І торкався її своїм теплом.

І танув лід.

І прокидалися квіти.

І відкривала Мірра очі.

І раділи боги й смертні.

Бо поверталася Весна.

А Зюзь знову йшов на далеку північ.

І знову помирав від туги.

І знову знаходив його Яр.

І знову плакав над ним.

І так було.

І так є.

І так буде доти,

доки світло ходитиме небом,

а Мірра любитиме землю.

Бо ні Яр не може забути Зюзя,

ні Зюзь не може перестати любити Мірру.

І з їхньої любові та скорботи

народжується коло року.