Легенда про Мірру

І після того, як зміцніло Дерево Буття,

і після того, як народилися Земля і Небо,

і після того, як духи знайшли собі оселю в Праві,

світ був великий, але самотній.

І не було в ньому співу.

Не було сміху.

Не було серця, що раділо б власному життю.

І сказала Земля до Неба:

— Ми породили гори й води.

Ми породили ліси й зорі.

Та хто полюбить наші творіння?

І відповіло Небо:

— Нехай народиться та, що стане душею всього сущого.

І впала зоря з небес.

І розкрилася земля.

І там, де небесне світло торкнулося глибокого коріння світу,

народилася Мрія.

І була вона першою серед усіх дочок Землі.

І була вона найвродливішою серед усіх духів Праву.

І не було жодної істоти, яка дивилася б на неї без захоплення.

Довге було її волосся.

Чорне, як ніч між зорями.

І квітли в ньому всі квіти світу.

І кожна пора року мала там свою барву.

І там, де ступала Мірра,

проростала трава.

І там, де вона торкалася землі рукою,

розкривалися квіти.

І там, де лунав її сміх,

народжувалися птахи.

І там, де падали її сльози,

починали свій шлях ріки.

І бачила Мірра світ.

І полюбила його.

І кажуть старі пісні,

що любов її була такою великою,

що сама стала життям.

І від подиху Мірри народилися звірі.

І від її голосу народилися дерева.

І від її снів народилися душі смертних.

І були серед тих снів ті,

що згодом стали богами.

Тому називають її Матір'ю Живого.

І тому всі істоти є її дітьми.

Та найдавніші з мудреців говорили інакше.

І навчали вони так:

Мірра не була дочкою Землі.

І не була дочкою Неба.

І не була народжена ні світлом, ні корінням.

Бо ще до того, як перший птах розправив крила,

і до того, як перший бог назвав себе богом,

була вона Мрією світу.

І дивилося через неї Дерево Буття на власне творіння.

І любило його.

Та мало хто пам'ятає ці слова.

І тому сперечаються між собою мудреці.

Одні кажуть:

— Мірра була богинею.

Інші кажуть:

— Мірра була матір'ю богів.

Ще інші кажуть:

— Вона була першою душею.

Та всі вони погоджуються в одному:

ніколи світ не був прекраснішим, ніж за її днів.

Бо куди приходила Мірра,

туди приходило життя.

І куди звертала вона свій погляд,

там відступала смерть.

І поки ходила вона землею,

зими були короткими,

врожаї рясними,

а серця людей легкими.

І коли наставала осінь,

Мірра залишала світ.

І йшла невідомими шляхами.

І сумували ліси.

І мовчали птахи.

І вкривалася земля снігом.

І називали люди цей час Зимою Очікування.

Бо знали:

Мірра повернеться.

І з її поверненням повернеться життя.

І танули криги.

І пробуджувалися ріки.

І розквітали луки.

І народжувалася Весна.

Тому й досі, коли сходить перша трава після довгої зими,

старі люди кажуть:

— Мірра знову торкнулася землі.