Розділ 52. Валєра. Вижити заради неї.

Віддавши написану на острові книгу у видавництво, вкотре прислухався до порад Рити, щодо кіпішу, який я розкрутив з продажем читальні. Обидва вмовляли віддати книгу на друк, бо вважали її шедевром, який перевершив навіть “Йти до останнього”. Батько скрізь рекламував презентацію моєї книги, яка мала відбутися згодом. Рита, саме вчасно облаштувала відповідну фотозону в читальні, але заздалегідь зацікавила мене сюрпризом… Точніше, поважною персоною, з якою вона вела перемовини, аби привабити до читальні нових відвідувачів й набирати потроху більших обертів. Здавалося, що я вгамувався, довірившись їй. 

Хоча на самоті продовжував слідкувати за сторінкою Уляни. Особливо радів, коли в неї збільшувалася кількість читачів і якесь видавництво запропонувало надрукувати її книгу. Спершу дуже хотілося поїхати на презентацію її дебютної книги, але щось мене спиняло… Я не міг явитися ось так одразу до тієї, котрій стало байдуже через ситуацію на острові. Та й навіть радів, вірячи, що її закоханість пройшла і я вже точно не зроблю їй боляче. Звісно, з кожним днем боляче ставало мені, тому що все більше Рита мала рацію, про що неодноразово наголошувала – закохався. Та мусив вдавати байдужого задиру, якому ніхто не був потрібен. Брехав. Але не мав іншого вибору. Звик так жити. Не пропаду.

Під’їжджаючи до читальні, помітив чималу чергу, щоб пройти в середину. Рита облаштувала додаткову зону на вулиці, розмістивши столики та різноманітні фотозони. Припаркувався, як завжди, тому мав достатньо часу роздивитися що до чого, відмітивши, що смаки Рити дедалі вражали мене. Настільки багатогранна особистість, що тепер навіть не знаю чим ще вона мене здивує. Оминувши купу читачів та шанувальників, я протиснувся всередину, під захоплені вигуки навколо.

– Ну нарешті! – з полегшенням видихнула Рита, поквапившись до мене. Та що ближче ставали, то тим більше помічав її загадкову посмішку. – Готовий до сюрпризу, Кульбабко?

Я скептично вигнув брови, бо не любив сюрпризів про що вони добре знали. Та здивувався ще більше, коли побачив знайоме обличчя, хай навіть віддалено. 

– А він що тут робить? – запитав зі щирою цікавістю, дивлячись на чоловіка перед собою.

– Гадаю, краще він сам тобі це пояснить.

– Вітаю, пане Валерію!

Чомусь знову чути турецьку стало якось насторожливо, попри мою цікавість. Але Баязид вже протягнув руку, яку я автоматично потиснув.

– Пан Ікмаїр, неочікувано побачити вас тут.

– Я й сам здивувався такому рішенню, але прочитав ваші книги й важко було ігнорувати поклик своєї творчої натури до співпраці з таким талановитим автором!

– До спів-що? – здивовано перепитав, глянувши на Риту. Всміхалась ніби сьогодні найщасливіший день у житті. – Рит, поясниш?

– Валер, до співпраці. Тобто співавторство. 

Знову перевів погляд на задоволеного турка.

– Баязиде, але навіщо вам співавторство зі мною?

– По-перше, – поважно почав Баязид, всміхаючись поставивши руку на моє плече. – Я люблю пригоди. А описане у ваших книгах не могло не зацікавити мене. 

– А по-друге? – поцікавився здивовано.

Він всміхнувся.

– Наша співпраця буде корисна обом, бо в нас є спільний потяг до пригод. До того ж ви сподобались читачам в Туреччині, а це для мене вагомий аргумент. Та й для вас не стане зайвим вийти за рамки разом з моїм ім’ям, адже саме цього ви шукаєте?

Зоровий контакт можна було назвати вдалим, бо він мав рацію. Я читав достатньо про нього, та й самі книжки теж прочитав і вони дійсно вартували того часу.

– Ну добре, побачимо, що з того вийде.

Обмінявшись рукостисканням, обидва всміхнулись.

– Між іншим, – додала Рита з полегшенням, – пан Ікмаїр радо погодився поповнити читальню своїми книгами.

– Сподіваюсь з автографами?

Він всміхнувся.

– Кожна, – додав він ламаною українською.

Через хвилин десять почалася презентація. Зізнаюсь, що такого ажіотажу я не чекав. Навіть перші дві не збирали стільки натовпу навколо читальні за один раз.

– Пане Бершаль, що спонукало вас написати роман саме для жінок? – згодом запитала журналістка від жіночого журналу. – Адже перші дві книги були розраховані більше на чоловічу аудиторію, а тут… здивували. Хоча досить непогано, судячи з кількості жінок навкруги.

Пролунав сміх від присутніх, але я лиш смикнув губами, поглянувши на гостей, які ніяк не могли дочекатися, щоб взяти автограф.

– Можу лише сказати, що такою була умова конкурсу, в якому я взяв участь.

– Але, наскільки нам стало відомо, ви відмовилися від участі перед фіналом. Втім, це не завадило вам оприлюднити книгу.

Спогади про той час досі іноді засмучували, хоча й зігрівали приємними спогадами.

– Бо ця книга особлива для мене, як і всі слова що кажу чи пишу. Вона мусила побачити світ… – глянув на Риту, яка з сумом дивилась на мене. Знав чому… Та наступної миті всміхнувся й додав: – Жіночі романи теж можуть бути цікавими. Для мене це був цікавий досвід, особливо можливість зрозуміти: "Чого ж насправді хочуть жінки?".