Розділ 40. Тім. Смішинки та пережитки.

Поки ми поверталися до готелю, намагався триматися гідно. Айлін нарешті розповіла мені те, що ховала за бетонною стіною й це було чудово. А поцілунок був ще кращим. Тож абсолютно не хотілося впасти лицем в багно. Буквально, до речі. Дивно, але в такій скелястій місцині було досить брудно й сиро, на відміну від решти острова. З одного боку це подобалося, бо тут панувала прохолода, але з іншого – я все ще міг будь-якої миті порахувати кам’яні брили своїм задом. І це, повірте мені, далеко не приємне заняття. Мав такий досвід ще змалку й не горів бажанням повторити. 

Зате просто дивувався, як завзято Айлін перестрибує з брили на брилу. Здавалося, вона тут виросла, а не побувала вперше. І не скажеш одразу, що це саме моє природне середовище. Зізнатися чесно, часто в дитинстві й у більш зрілому віці вибирався полазити лісами довкола Самбора. Там у нас були гірські масиви, де можна було перевірити себе. Але я там явно так не біг, навіть як зараз. І це я знову ж таки мовчу про Айлін.

Може, то вона так тікає від поцілунку? Хоча що це я плету. Коли й хто від мене тікав? Я, звісно, не Валєра, проте навіть не маючи грошей, вмів привернути увагу. Розумієте, зовнішність у мене така. Можна сказати пощастило, якби мене через неї кілька разів не завернули з пристойної роботи. Не одразу доходило, що й до чого, але коли складав у голові всі натяки, то відверто дивувався подібній поведінці людей. Подуріли конкретно. Але ми всі такі, тож пробачаю. Навіть тим, хто придумав таку фразку як: "Смішинки та Пережитки". Бо це було вже геть не смішно. Хто такі назви розділів взагалі придумав би при здоровому глузді?

Зізнатися чесно, це вперше я гадки не мав, про що ж писати взагалі. Було кілька ідей, типу розповісти більше про минуле Клінтона й Лінди, але як до цього підвести… Якраз був час подумати, поки вибиралися з кам’яної клітки, утвореної гірськими масивами острова. 

Хоча не так вже й багато, як вважав. Вже незабаром ми вийшли на повноцінне освітлення і я почав мружитися, через що Айлін з мене зареготала. І я образився… Ну добре, жартую. Але міг би. На свої двадцять п’ять я маю неперевершений вигляд. Скажу по секрету, що якби збрив свою гриву, то мені ніхто б й не дав більше ніж сімнадцять. Проте не дочекаються. 

– Тіме, а хіба не тут були наші велосипеди? – голос Айлін був настороженим.  Ніби й не очікувала найгіршого, але такого варіанту не відкидала.

– Та наче тут, – почав крутитися я й собі. Пам’ятав же, що велосипеди поставили в затінку дерев, якого біля входу до “скелястого колодязя” було не так вже й багато. 

– То де вони? – здається, її це починало дратувати. А мене ж то як…

– А чого це ти в мене питаєш? – скільки разів повторював, що це не ідеальний острів, де всі такі супер-пупер милі й приємні господарі, що на чужі не речі навіть не подивляться…

– Не питати ж у того, хто їх поцупив. Судячи з заходу сонця, його тут немає вже давним-давно, – Айлін підняла втомлений погляд, затіняючи рукою очі та вдивляючись у бік готелю. 

– Справді вже пізно. Здавалося ніби ось тільки зайшли… Що ти робиш? – зиркнув на неї, вкотре огледівшись довкола. А вона прямо таки витрушувала з рюкзака все підряд. Як же туди все взагалі вмістилося і як вона це несла…

– А що я роблю? Вечеряти будемо. Ти ж про наше побачення забув. От і надолужимо, – капризно посміхнулася дівчина, розбираючи першу половину вмісту рюкзака.

–  Можна подумати ти не забула, – схилився й собі, допомагаючи.

– До твого відома, я щось та й роблю, а ти навіть не думав вибачатися, – невже дійсно ображається?

– Ну пробач, – таки вирішив перестрахуватися.

– Так вже краще. Іди но сюди. Допоможи витягнути цю штуку, – одразу засіяла Айлін та після тривалого вовтузіння з рюкзаком, попросила допомоги.

– Навіщо ти брала з собою казанок? – дивувався вкотре за сьогодні.

– То от що воно таке… – дівчина почала крутити його в руках. От що значить міське життя… 

– Ти що захопила з собою все можливе спорядження? – не втримався, зиркнувши на решту речей.

– От коли я б витягла тебе з будь-якої ситуації, ти б так не говорив.

– Ну добре, годі, – обійняв Айлін, усміхаючись дівчині. – Не думав, що ти так дбаєш про моє здоров’я.

– А як же інакше? Ти перший, до кого я відчуваю таке…такі… – затнулася Айлін, сховавши голову у мене на грудях.

– І я, – тихенько прошепотів, насолоджуючись прекрасною миттю поруч з нею.

Жаль, але інших не цікавили наші думки й той факт, що ми щойно зізналися одне одному в почуттях в тому числі. Бо гул квадроциклів ще міг здатися випадковим у такій глушині, але звісно, що вони їхали до нас. А точніше до моєї чарівної супутниці. До цього всерйоз і не задумувався, яке ставлення в усіх до неї, але от бачу – хвилюються бідненькі. І тут вже гадки не мав – чи то було через зарплати, чи вони дійсно хвилювалися через роботодавицю.

– Пані Айлін, ви не приїздили і я подумав… – затараторив Карім, але ніхто з нас не мав настрою вислуховувати його пояснення.

– Дякую, Каріме, – обірвала його Айлін. – Пересядь до Озкана.

– Але ж…це…

– Я сказала пересядь до Озкана. Сама впораюся з кермом.