Розділ 34. Айлін. Правда випливе?

От чорт, давно він знає? Дурепа! Коли тільки встигла спалитися? Може навіть ще першої нашої зустрічі. От дурна, потрібно було бути обережнішою, а сама що зробила… Він же точно розкаже…

– Тіме, знаєш… Мені потрібно тобі дещо розповісти, – промовила, коли Валєра, накульгуючи, віддалився від нас.

– Якщо ти про те, що навмисне наступила Валєрі на руку, то немає в цьому нічого страшного, – лагідно посміхнувся він. – Я тебе зовсім не засуджую. Сам би так зробив, якби обставини склалися.

– Та я не про те, – турнула його в плече, усміхаючись. Він вмів підняти настрій. – Я…

– Також почала писати, тому й хочеш підмінити Валєру на випробуваннях? – а він ще й розумний і такий спостережливий…

– Так… – аж замріялася, уявивши себе на презентації власної книги. – Але знаєш, не думаю, що колись взагалі допишу її.

– Чому ж? В тебе напевно цікаве життя й буде про що розповісти. Це я тут практично нікуди не виходжу, а така красуня явно ні дня не нудьгувала. 

– Ти мене зовсім не знаєш, – зітхнула, відвертаючи голову, щоб приховати побагровілі щоки.

– То розкажи мені все, – він дивився так довірливо й щиро, а я не вірила сама собі. Адже як можна було використовувати його заради такої дрібної мети…

– Я… Це я зібрала всіх вас тут, – заговорила українською з легким акцентом, а Тіма аж перекосило від радощів.

– Вау! – вигукнув він, мало не вискакуючи на місці. – Ти вивчила українську заради мене?

– Не зовсім, – затнулася, крутнувши в руках телефон. – Я все дитинство прожила в Україні й зараз знову почала пригадувати цю красиву мову. Але не зовсім це хотіла розповісти. Розумієш…

Тім уважно слухав мене, але потім раптом задивився на якусь крапку вдалині й зовсім відволікся, розмахуючи руками. Мабуть, вже давненько потрібно було пояснити йому, що мене не зможуть не помітити. Карім відповідає за мене ще й перед моїми батьками і якщо щось станеться, то увесь Стамбул на ноги піднімуть. Та й не тільки Стамбул, а й Туреччину чи навіть Україну. Зв’язків у тата на всіх вистачить. 

Машина, звісно ж, зупинилася біля нас і з неї миттю вискочив Карім. Він підбіг до мене, дивуючись, що взагалі роблю поруч з Тімом. І навіть не намагався приховати цього свого погляду.

– Пані Айлін, може нехай Озкан вас відвезе, а потім повернеться по Тимура, – прошепотів Карім мені на вухо, хоча знаючи його шепіт, не здивуюся, що Тім все чув. Але на щастя, той якраз сів до машини, тож не впевнена.

– Ти з дуба впав? Сідай в машину й поїдемо всі разом. Можна подумати, що в цьому є щось страшне, – злегка відштовхнула помічничка і пішла до автомобіля.

– Але ж ви ніколи ні з ким не їздили разом, – вибіг з-перед мене з ледь розставленими руками.

Він серйозно перегороджує мені шлях? Здивовано вигнула брови. З яких це, цікаво, пір? От чесне слово, аж копнути його захотілося, як та руда Валеру.

– А зараз поїду! 

– Журналісти цього так просто не пропустять…

– Ти десь тут їх бачиш? Бо мені ще жодного не траплялося, – виразно вказала на порожнісіньку дорогу та крихітну, за моїми мірками, лікарню, на подвір’ї якої нікого не було. 

– Пані Айлііін, – заскімлив Карім.

– Сідай і поїхали вже! – гаркнула на нього так, що почули вже точно всі. А так не хотілося показувати себе з даного боку перед Тімом…

До речі, ніде не бачила Валєри. Не могли ж ми так довго чекати, що він вже й пішки дійшов? Хоча тут недалечко. Сам острів ніби й великий, але житлова частина побудована досить тісно. Не встигнеш пройти кілька кварталів, як вже знаходишся на іншому краю поселення. Як же я цього не люблю... 

В Стамбулі насолоджувалася тим, яке місто велике. Поки їхала з одного куточка міста в інший, встигала і виспатися, і навести лад на голові. Навіть погортати стрічку в соціальних мережах й почитати новенькі статті про себе. Власне, нічого іншого й не читала. Не до того було, особливо коли про мене щодня писали як мінімум кілька авторитетних видань і ще хтозна скільки таких, що до мене їх писанина навіть і не доходила. Як-не-як, а я зірка, до якої навіть Баязиду далеко. 

От знову згадала про це нещастя… Ну чому красені завжди такі гади? Спершу Баязид, потім Валєра… Може й Тім виявиться таким і я про нього ще багато чого не знаю… Не хотілося б. Я відчуваю, що між нами справді може бути щось значно більше. Принаймні він дійсно розуміє мене, на скільки може, бо ж той ще досі без поняття, хто я така насправді. Потрібно буде йому рано чи пізно таки це розповісти. Сподіваюся, Валєра цього факту про мене не знає, бо з нього станеться – просто покликати на острів журналістів. Так легко можна буде мене перемогти, не забруднивши рук. Але чи зробить він такий крок? Може, то він просто так ревнує… Але ж Уляна не просто так крутиться навколо нього…

– Пані Айлін, приїхали, – промовив Карім і я здивовано виглянула назовні. А й справді вже були на території готелю.

– Нам потрібно буде поговорити. Зайди через кілька годинок до мене, – шепнула помічнику й пішла з Тімом.

– Ти часом не голодна? – посміхнувся шатен, відкриваючи хвіртку переді мною. Джентльмен. А от в мене зовсім не як у леді забурчав живіт, видаючи дику мелодію.