Розділ 33. Валєра. Отже, попалась!

– Друже, все добре? – підбіг до мене баклан, щойно я вхопився за ногу.

– А не видно? Уух, – стискаючи кулаки простогнав я, всідаючись на підлогу.

Нічого кращого вигадати не міг, але й часу було обмаль, а ось так от крутити собою я не дам.  

– Ти що вдавав увесь час, наче в порядку? От дурень. Невже не розумієш, що з цим гратися не можна?

– Тебе забув спитати.

Тішся, ага. Побачимо, хто з ким гратиметься.

– Чекай. Незабаром буде швидка.

Він це серйозно? Яка ще швидка?!

– Забери свої копита! – огризнувся я, коли той намагався для чогось втішати мене.

– Звідки вся ця агресія?

Ні, ну ти подивись на нього! Агресія! Пфф! Ніби це по ньому топталася скажена коза та такий же баклан.

– Коли по тобі потопчуться, зрозумієш.

Я шокований. Звідкіля вони всі повилазили? Ще й Айлін вже щось приповідала дорогою. Та ще й незграбні обидва… Хоча не думаю, що Айлін дійсно не бачила моєї руки й навмисно це зробила. Гадала, що перевівши біль з одного місця, я забуду про козу? Ага, мрій мала.

Ну от що з ними не так? Дивлячись на них, тепер ще й почали закрадатися думки, що й Тім був у змові зі злощасними козами. Дратував, бо не відомо ким себе уявив. Чи це вже зоряна хвороба далась в знаки? І навіщо лише я затіяв той сюрприз? Ініціатива, як завжди, боляче карає ініціатора… Нема зайнятися своїми справами, так ні, приперло їх ще й до лікарні.

У кабінеті швидкої слідом за нами увійшли ще й ті двоє. Та що за напасть така?

– Ей! – спинив я їх, щойно став на ноги, вдавано скривившись. – А ви куди це намірилися?

– Тож з тобою. Треба ж бути впевненими… – почала молоти якусь дурню Айлін.

Та я показово вдав ніби зібрався знімати шорти.

– Гадаю тут будуть оглядини й не для дівчачих очей.

Зрозумівши натяк, Айлін розчервонілась, як ті томати й вмить вилетіла з кабінету. Я перевів погляд на баклана, здійнявши брову.

– А ти чого чекаєш? Сказано ж не для дівчат.

– Ей, а чого це..?

– Бо я так сказав.

Турнув його в плече, підштовхнувши до дверей.

– Ніякої вдячності… – все ще бурмотів він, доки не зачинив двері.

– Значить так, –  вже серйозно почав я, повернувшись до шокованого лікаря. – Через десять хвилин ви виходите до тих… людей і кажете їм, що два дні мені не можна навантажувати ногу. 

Та лікар підтиснувши губи досі слідкував за мною мовчки. Я розвів руками, намагаючись отримати хоч якусь реакцію.

– Перепрошую, – таки прийшов до тями лікар, – а що відбувається?

– Дуже цікаве питання, – підійшовши до столу, я опустився в крісло перед ним. – Мені потрібна ваша допомога. Зовсім трішечки. Чоловіча солідарність і все таке…

Вочевидь дуже добре зрозумівши мене, широко посміхнувся. Але потім чомусь досі мовчав, хоча посмішка розтягувалася ще більше. В принципі, як і розширялись його очі. Потім якось дивно підвівся й підійшов до шафки, щось там шукаючи. На моє чимале здивування, повернувся з якоюсь книженцією…

– Це ж справді ви?

І показує мені моє фото на палітурці. Мало не закашлявся. 

– Не зовсім вдале фото обрали, але так…

Турок від захвату мало не закричав, протягнувши мені книгу та ручку. 

– Кемалю Давутоглу, будь ласка.

Звісно, я намагався не показувати свого здивування, але, чесно кажучи, тепер й сам був шокований перебігом подій. 

– То що там стосовно мого прохання? – з посмішкою запитав я, повернувши книгу.

– Вас носитимуть на руках!

– О, ні! Не треба цього! – поквапився заперечити. – Мені вистачить, аби лише ці кілька днів жоден з них не турбував мене своєю присутністю. І… Як подяку, ви першим отримаєте примірник моєї наступної книги, яку я зараз пишу. Але над якою вони заважають зосередитись.

Кемаль закивав головою й вже поліз в іншу шафку, щось шукаючи вже там. Повернувся з бандажем на коліно.

– Ця болить? – питає, схиляючись.

– Ось ця. Права мені потрібна для їзди.

– О, то ви й тут їздите?

– Звісно, без цього не можу.

А я насправді аж запишався від самого захвату, який викликав у цього чоловіка. Ну як, майже мого віку.

– А можна якось… теж відчути атмосферу книги зсередини, так би мовити?

Я всміхнувся ще ширше. 

– Після того, як ці двоє від мене відчепляться.

– Гарантую!

Буцнувшись кулаками, я покульгав до дверей, де одразу зустріло двоє пташенят. Не вистачало лише дзьобами поворушити.

– Ну, ходімо, рятівнички, – промовив українською, оминаючи їх.