Розділ 25. Валєра. Щоки лише дві.

Ну це якесь знущання! Мало мені було того, що цей баклан зіпсував настрій, та ще й гайда – вези його на пляж! Знайшов ризикованого водія, може таки варто було натякнути, що я за слова відповідаю? 

Зробивши кілька кіл дорогою, яку показав Самір, мене почало відпускати. Швидкості не вистачало, як і звичного режиму не стільки дня, як доби. А тут все пішло шкереберть. Та ще й цей баклан…

 От куди його поперло увечері? Він же втопиться як тільки торкнеться води!

– А нехай! І проблемою стане менше!

Принаймні так я намагався себе задовольнити дорогою, але все одно направляв автівку до місця “скиду”. Хоча… Поволі наближаючись до пляжу, замість однієї пришелепкуватої постаті, на фоні західних променів я побачив ще одну. Звісно, не пришелепкувату, але все ж мене це здивувало. Сказати, що мені було байдуже – не скажу, бо мені було навіть якось незручно підглядати за їхньою ідилією. Сміялися так, наче замість них там сиділо дві чайки. Ну, чи баклани. То не суттєво, але мене це злило. Якийсь хробак привертав до себе увагу більше, ніж я. Де таке бачено? Не сперечатимусь, Айлін гарна, хоч і лялька, але це якийсь неправильний розподіл ролей…

Додавши газу я таки поїхав вперед, різко загальмувавши неподалік. Краще вже доставити до готелю, ніж картати себе потім, що потопилися б ненароком. 

– Агов, вас підкинути? – гукнув я з найменшим бажанням. 

– О, супер! Дякуємо, – відгукнулась Айлін, підхопившись на ноги.

Зручно всілась на передньому сидінні, а Тім ледве волочив ноги, але вкрай захотілося його струсонути. Щоправда, обмежився лиш сигналом, від чого той здригнувся й пришвидшив своє дефіле пораненого баклана.

– Не думала, що ти дістанеш тут таке авто…

– Ага, дива трапляються, – байдуже кинув у відповідь, навіть не повертаючи голови.

– Сьогодні просто був важкий день, Айлін, – пробелькотів Тім позаду.

– Дійсно! – з захватом підхопила вона. – Тім розказував, як ти біднесенький нападався там! Хоч не забився ніде?

І вже гайда тягнути до мене руки, ніби на дотик відчула б мої синці. 

– Не я один.

Й глянув на баклана у дзеркало, як той одразу втиснувся у спинку сидіння. Цікаво, про свій досвід потопельника в метрі води він теж повідав?

– Тіме, то плавати ти нарешті навчився? Рятувати більше не доведеться? – дивлячись на дивака, ледь стримувався, аби не заржати. Але нехай знає, що варто таки тримати язика за зубами не просто так.

– Навчився, Валєро, дякую, що так переймаєшся за моє самопочуття.

– Ага, як же ж я без тебе, – й слідом вичавив з себе посмішку.

Той відповів мені такою ж, і лише Айлін всміхалась щиро.

– Таки було правильним рішенням поставити вас у парі, – промовила дівчина, мало не плескаючи від радості в долоні.

– Тобто?! – одноголосно обізвалися ми з бакланом й глянули на неї.

Айлін аж розгубилась від такої уваги, а тільки згодом, як мені здалося, почала усвідомлювати, що цього не варто було казати. Гордовито задерла носика й подивилась у вікно.

– Айлін, – вирішив не відставати я, – то це такий був задум?

– Та ні, ти що! – почала награно вдавати байдужість, в яку я не сильно вірив, враховуючи її професію. – То я так… Але ви дійсно гарна пара… Ее, тобто, як напарники. 

Та мені це геть не подобалося. Брехала, як дихала. Але її врятувала готельна брама, через що вона мало не на ходу вистрибнула з авто. Навіть баклан офігів й так само дивився їй услід. Але відвис й собі пішов за нею. Я припаркувався, але заходити не квапився. Сперся на капот саме в той час, коли прийшло повідомлення у месенджер. Рита знову закидала наш спільний чат новими фотозонами, які хоче зробити в читальні. Ярик, як завжди, у своєму репертуарі – крутив носом, що вона занадто вдарилася у все це. Мусив вкотре відписати, що вона має ціль і йде до неї, тож нехай не буркотить зайвий раз, а тішиться, що має таку цілеспрямовану дівчину… 

Чомусь знову якась кішка пошкребла всередині своїми заздрісними кігтями. На відміну від Айлін, Рита мені подобалась чи не всі шкільні роки, та й після… Тільки от обрала з-поміж двох не мене, а найкращого друга. Хоча я геть не винуватив її, адже вона геть близько не знала про мої почуття, а з Яриком в них любов ще зі школи. Хоча в чомусь він такий же телепень, як і баклан. От і дратували мене всі ці їхні мелодрами. Мою гордість вкотре топтали…

Заблокувавши телефон, я важко вдихнув теплого повітря й приречено опустив голову. От хто насправді лузер. Заховав обличчя в долонях, намагаючись знову знайти той перемикач, яким би перемкнути колишнього Валеру, який гордовитий, впевнений та зухвалий. Але аж ніяк не вразливий.

– Ей… – почув я розгублений та несміливий голос.

Підвівши з долонь голову, побачив здивовану Уляну, яка, якогось беня, тільки тепер поверталась до готелю. Сама. 

– Ти чого тут вештаєшся одна? – одразу почав я, аби не мала часу на зайві запитання.

Та дівчина підходила ближче, прикусивши нижню губу.

– Зрозуміло… – промовила вона, зупинившись біля мене. – Отже, напад таки кращий захист.