Розділ 23. Валєра. Не наривайся.

Ще жодного разу я стільки не падав, як цього разу. Почувався бакланом, таким же незграбним. Аби дістатися до виступу пройшов ледь не цілу смугу перешкод, на щастя було за що вхопитися, аби не позбивати все на світі. Обійшлось лише кількома подряпинами на лікті та коліні. Та такого задоволення меланхоліку я не дам. Досить й так впевнений, що він добряче позловтішався з моїх приземлень. На щастя обійшлося без грязюки, а вода швидко висохне в таку спеку. 

Доки долав підйом, декілька разів озирнувся на напарника. Хотілося жбурнути чимось в нього, але страх впасти з висоти був переконливим. Той, немов та ящірка, виліз на камінь й фантазував, мабуть, про моє падіння в річку внизу. Але чомусь виникло непоборне бажання спуститись і занурити його в ту воду, аби привести до тями. Заразом нагадати, що ми тут не для того, щоб природою милуватись. 

Але що з нього взяти? Поліз далі, хапаючись за останній виступ. Дістав мапу, звірившись, чи ми точно на тому водоспаді. Втім, довірюсь інтуїції й що місцевість справді відповідає тій, що на папері. Пройшовшись біля краю, у всі очі виглядав щось схоже на нашу цидулку. Та повилазить, мабуть, швидше, ніж я тут що-небудь знайду. Бо неможливо знайти те, чого не було. А вони починали мене дратувати. Вкотре почувався дурником, якого водили за носа.

Принаймні то все пів біди, бо видертися на скелю, то виліз, але спуститись… Озирнувшись, шукав ймовірні лазівки, які б не призвели до чергового приземлення. Пройшов кілька метрів уздовж річки, якщо так можна було її назвати. Скоріш джерело, яке трохи вище знайшло для себе вихід зі скель, струмком спадаючи вниз. На щастя, тут воно не було таким широким, як утворена річка внизу. Щодо глибини був невпевненим, але мусив принаймні спробувати. Роззувшись, ступив у прохолодну воду й у декілька кроків подолав потік. До колін, а місцями трохи менше, хоча якби я знову не встояв, то точно був би, як хлющ. Хоча навіть тоді не був би таким злим. Бо ж замість того, щоб оглянути місцевість, я подерся вгору, тоді як міг пройтись трохи у бік й вийти стежкою, яку добряче було натоптано. Дещо стрімка, але все ж безпечніше, якби опускався чи коли підіймався по скелях.

Та картина, яка відкрилася перед моїми очима, спершу вразила, але згодом, коли той дурник почав плескати руками по водяній поверхні, я чомусь навіть злякався. На якусь мить, дуже коротку. Але що як баклан навіть в калюжі втопиться? Облишивши жарти, я вже кинувся до цього єнота, так і взутим у дорогезні кросівки. Але ж не було часу… Кинувшись у воду, розумію, що глибина тут від сили до дзвіночків. Таки мало не втопилося нещастя у калюжі. Втім мене це й злило, бо даремно намочився.

– Фух, баклане. А я вже думав, що ми тебе втратили.

А самого розпирало від сміху, споглядаючи його наляканий вираз обличчя.  

– А коли побачив, що ні – вирішив підсобити трішки? – огризнувся дивак, спльовуючи воду. 

Знову кудись сіпається у воду, та я автоматично притримую за плечі, аби справді не дотопився. Втім, пташеня дістало з води капсулу. Нашу. Мабуть, добре, що його туди таки потягнуло, хоча міг би й раніше шубовснутися в воду та й зберегли б часу. Але нехай. 

– “Клуб несподіваних обставин”, – прочитав Тім, діставши аркуш. – Хто взагалі придумував цю маячню?

– Жартівники… Які захотіли твоєї смерті.

Відпустивши Тимурове плече, я вибрався з води. З сумом оцінив зіпсовані кросівки та мокрі шорти. 

– Мабуть, тільки ідіот міг топитися на мілині… – пробурмотів я й пішов стежиною до автівки. 

А йти трохи було що, всю дорогу слухаючи, як чвакала вода в черевиках. Декілька разів глипнув на Тіма. У в’єтнамках. Тішило, що мокріший за мене. 

– Я міг дійсно втопитись, – почулось ніби й ображене заперечення.

– Я й кажу: ідіот.

– Годі мене ображати при кожній нагоді!

Мабуть, вперше в голосі баклана почулися нотки образи. Та мені було байдуже, йдучи вперед.

– Ну звісно, – продовжував бубоніти баклан у відповідь на мій ігнор, – де ж таке бачено – опускатися до рівня якогось реп'яха такій досконалій та поважній кульбабці…

Але він нарвався і я не став більше стримуватись. Розвернувшись, вхопив баклана за барки й притягнув до себе.

– Здається, я тебе попереджав, – просичав я крізь зуби. – Ти випробовуєш моє терпіння, малий…

– Лише на рік молодший… – з якогось переляку бовкнув Тім.

– Впевнений? Не наривайся. Бо пошкодую, що не дав втопитись…  

– Там… було мілко… – невпевнено протягнув баклан, намагаючись відірвати від себе мої руки.

– Гадаю, ти навіть у склянці примудришся потонути. 

Відпустивши різко його футболку, я ще раз зиркнув на нього й пішов далі.

– Раджу триматися від мене якнайдалі, – кинув йому дорогою, діставши ключі, які дивом не намокли. – І не розтуляти рота, коли ми шукатимемо підказки.

Сівши в автівку, першочергово дістав пляшку з водою. Завів двигун та зробив кілька ковтків, доки та біда всідалась поряд. У відповідь на простягнуту до пляшки руку, я байдуже вилив її вміст за вікно.

– Наступним будеш ти.

Баклан щось промимрив собі під носа, але натяк ніби й зрозумів. Поверталися ми мовчки. Той періодично щось писав, вочевидь, нотував враження від підводного плавання. Добре, що цей дивак хоч здогадався телефона залишити на камінці. Але де б і коли б ця бідолаха взяла б новий? Мабуть, добре, що він був зосереджений в телефоні, я намагався прийти в норму, бо дійсно гад дістав мене. Звісно, не смертельно, якщо він назвав мене Кульбабкою, але на це має право лише Рита, а не баклан та ще і як насмішку. Я не його корефан і попереджав. На додачу, навіть у хвіртку лізе, як поперед батька в пекло. От міг же ж паскудник зачекати! Невже так важко триматися ззаду і не провокувати? Хоча про що мова взагалі?