Розділ 21. Тім. Я непереможний.

Цей ранок був зовсім не таким, як вчорашній. Хотілося просто зникнути, аби лишень не їхати на те кляте випробування. Додуматися ж тільки – заховати підказку у водоспаді. Їм робити явно не було чого. А це ж ще туди потрібно було залізти та може навіть побродити по території, підшуковуючи ідеальне місце.

Може, Валєра сам якось все швиденько познаходить, а я зі своїх руїн не вилазитиму? Звучить як бездоганний план. Ще б втілити його в життя. Он Кульбабка наче сьогодні добренький. Ще й автівку таку класну десь розкопав. Без поняття, що за марка, але перебувати в ній – одна суцільна насолода. Я б сказав, що сидіння в ній пречудові й дуже навіть вона швидка, але ж порівнювати мені геть ні з чим. Єдиний транспорт, який у мене взагалі був – це старенький дідів велосипед і то на ньому вже років п’ять не катався. Не те щоб соромно, але він так дико скрипів від кожного руху, що мені здавалося якось на ходу та й розсиплеться на деталі.

Аж от машина зупинилася на узліссі. Пташечки щебечуть, вода шумить, метелики пурхають. Навколо суцільна зелень, за якою хтось та й приглядає. Надто чисто вже було навколо. В рідному Самборі такої чистоти в лісі зроду-віку не бачив. 

Хоч як не хотілося, а таки покинув затишний салон. Чим ближче ми підходили до водоспаду, тим більше всяких аргументів спадало на думку проти мого занурення.

– Я плавки забув…У мене операція недавно була…Лікар заборонив пірнати через проблеми з вухами…У мене вся спина роздряпана… – і ще сотні виправдань, які через шум водоспаду вже доводилося кричати. Проте щось Валєра навіть і не думав реагувати. Ану перевірю. – Я вагітниийй!

Нуль реакції від Валєри. От падлюка, а я то напружую всі цілих дві півкулі мозку й дарма? Так і хотілося стукнути його. Або хоча б малесенький копнячок дати… Крихітний такий, він навіть не помітить. Проте так не хотілося на дно, що просто проковтнув образу й продовжив кричати до Валєри, який ніби взагалі мене не чув.

– Я сказав: лізь у воду, – і хоч би хни на всі мої слова. 

– Валєро! – кричав, аж поки той не почав дертися вгору, як і планував. Ну за що ж мені цеее?!

Зізнатися чесно, а спостерігати за відомими писаками цікаво. Особливо якщо вони прославилися в пригодницькому жанрі. Чому ж? Бо беруть на себе надто багато, хоч самі абсолютно нікудишні в тому, на що вони посягають. 

От і Валєра мало чим відрізнявся. Так, стрибав він хвацько, але не тут, а в місті, коли ми йшли до руїн. І хоч саме Кульбабка дістав першу фразу, подершись на скелястий виступ – тут були геть не підходящі для нього умови. Трава ускладнювала весь шлях перетворюючи стандартну скелю на слизьку доріжку, по якій новачку нереально дістатися нагору. Одразу видно, що він попри все ні разу не був у горах, особливо під час потужної зливи. “Мистецтво дощу”, як я це називаю, неможливо взяти нізвідки.

До кінця сподівався, що вкотре послизнувшись і з останніх сил чіпляючись за якесь деревце чи виступ, він таки здасться й вирішить помінятися місцями. Але впертості Валєрі не бракувало. Крок за кроком і я зі своєї затишної місцини на прогрітому сонцем камінні, вже його не бачив.

А потім час минав або вже надто повільно, або занадто швидко. Постійно поглядав на телефон, хоч ніяк не хотілося вірити тому, що було зображено на екрані. Жаль, ніяк не перевірити, бо останній годинник зламався ще за місяць до поїздки на острів. Намагався сяк-так визначити за сонцем, але ніфіга це не просто. Брешуть ці усілякі мандрівнички зі своїми навичками виживання на природі. Бо коли я зарив палку в землю, то логічно, що не було взагалі тіні від сонця. На що сподівався, якщо єдина неприкрита розлогим гіллям дерев місцина – це скелі? Щось мені геть мозок розплавило чи то сонце, чи то можливе занурення у водоспад.

Хоча чому можливе? Не все так страшно вже й виглядає. Водоспад впадає у мілку таку собі річечку. Широку звісно, але я навіть бачу дно. Якби там було глибоко, то чи зміг би? 

Не знаю, що мені стукнуло в голову, але поклав телефон на шмат бур’яну, пригорнув іншим й підсунувся на край каменя. Сидів без Валєри, мабуть, довгенько, бо вода вже здавалася такою манливою й чистою. От би напитися донесхочу…

Аж надто перехилився й на сумніви: йти чи не йти, часу вже не залишилося. Сам їхав у воду з доволі слизького каменя. Намагався згадати ту єдину молитву, яку бабуся так і не змогла втовкмачити в мою головешку й торкнувся ногою води. Тепленька. Можливо, не така вже й погана ідея не скупатися, а просто зануритися в цю красу?

О ні!!! Погана, погана, погана ідея!!! Мало того, що здавалося, наче вся шкіра зі спини залишилася на тому камені, так ще й заїхав у воду наче на водяних гірках. Я ще з десятирічного віку пам’ятав, яке це зло. Ти просто з’їжджаєш у воду і не можеш встати. Вода тисне на тебе, не даючи підвестися. Руками ніде не вхопишся, бо або слизько, або взагалі немає за що. А дихати вже стає нічим.

От і зараз вже подумував про те, щоб почати ковтати воду. Хоч нап’юся перед тим як втоплюся. Всюди є свої плюси. Хоча які це, бляха, плюси? Я тонууу!

З останніх сил замахав руками й ногами, розуміючи, що такий номер не пройде. Сів в позу турка й тут до мене дійшов увесь принцип підводного руху – потрібно бути спокійним і плисти за течією. Поволі розвернувся, вже став на коліно і…стукнувся головою об камінь. От бовдур – в інший бік.

Вже друге коліно стоїть твердо на дні та я підводжуся. Води й справді тут досить мало. На щастя, хоч очі мене не підвели. Нарешті вдихаю на повні груди повітря та витрушую воду з вух, коли на мене кидається якесь тіло. Знову занурююся під воду, хапаючись за все підряд та нарешті таки виринаю знову.