Розділ 18. Валєра. Ой, Кульбабко.

Мабуть, я таки зійшов з розуму. Братись пізнавати, в яку саме мить то все сталось, я не збирався, але сам цей факт напружував. Втім, по-справжньому радів, коли учасники поволі почали сходитися у наше тимчасове “гніздо”. Захвату на обличчях не сильно помічав, хіба що у Макса. Вони з Уляною повернулися ніби другими. Дівчина здалась втомленою, бо саме їм довелося крутити педалі, але залюбки відзначив би, що їй вони не завадять. Ем, тобто, в неї класна фігурка й велопрогулянка зробить її ще кращою. І тут, з якогось переляку, перед очима знову вилізла Айлін, яку я запросив на побачення. Гадаю, мені вже час охолонути, та Макс все ніяк не вгамовувався своїм розпитуванням, через що вимушений був знову нагадати про правила конкурсу. Уля переважно мовчала, але кілька раз помічав, як крадькома поглядала на мене й одразу відводила погляд, щойно я дивився в її бік.

Скориставшись нагодою, доки вони зібрались обідати, я ввічливо “відкланявся” й пішов пропрацювати напрацювання. Пишучи жіночий роман, невимушено уявив себе Мелом Гібсоном з фільму, який любила іноді передивлятися мама. От тепер і я мусив зрозуміти, що ж треба насправді тим жінкам та як їм догодити. А тут ще й, на тобі – побачення. І ж ніби не прагнув позиціювати себе, як пустодзвона, й брехуном ніби теж ні. І Рита не відповідає, щоб запитати поради, як би вирулити безболісно з цієї ситуації. Словом, сам себе загнав у халепу. Та відписала вона лише ввечері, коли я вийшов з душу. Витираючи вологе волосся, саме почув, як в месенджер надійшло повідомлення.

“Ой, Кульбабко, ти мене доведеш до нервового тику. Раз сказав, то вже мусиш піти. Принаймні, пояснити дівчині, що ти бовкнув не подумавши… Звісно, в делікатній формі, а не так, як ти це любиш. Подивитеся на зірки та й розійдетеся по кімнатах. Але взагалі не йти не варіант, бо я б за таке сама тебе турнула з того острова!”

“Дякую, Рит. Ти, як завжди, сильно “допомогла” тим, що лише заплутала мене…” – написав нашвидку відповідь.

“Звертайся, любий.”

Глянувши на годинника, прискорився. Дістав світло-сірі чінос, чорну футболку та сандалі, для чогось навіть бризнув парфуму, розтріпав ще вологе волосся в різні боки й поплентався на місце чи то зустрічі, чи мого катування.

Цього разу обійшов мур, аби не забруднитися, подумки прокручуючи, що та як я казатиму й пояснюватиму. Впевнений, що й по пиці прилетить. Або ні. Хтозна, нехай що вже буде, відступати нікуди, але й пояснити потрібно все це. Спершу здивувався, коли така пані, як Айлін запропонувала зустрітися саме біля руїн на схилі. Я б навіть сказав, що досить не сподіване місце для побачення. Та бажання дівчини, мало б бути на першому місці чи ні? 

Вийшовши на пагорб, я зупинився. Навіть не знаю, яким словом краще було назвати перші емоції… Гнів та розчарування, хоча чомусь чекав саме на полегшення. Я, звісно, планував, що поясню все це непорозуміння… Але побачити Айлін, сміх якої розносився схилом було вкрай неприємно. Та ще з ким? З меланхолійним бакланом! Мою гордість було задіто, адже надали перевагу не мені. От тут я й заплутався, чого хотів насправді. Але не бути бовдуром – це напевне! 

Звісно, я не істеричка. Хоча міг би запросто підійти й привалити Тіму у вухо, навіть не запитуючи, яким облудом він тут. Та я так не робитиму. Я митець, а помста має бути витонченою. Трохи драматизую, звісно, але якщо програвати, то вже точно не знову йому! Тому, розвернувшись, я швидким кроком повернувся в готель. Писати не було жодного бажання, бо тоді б герої постраждали ще напочатку книги, а від мене тільки цього й чекали. Видовища. Тож, буде вам видовище.

“Все пройшло чудово, Ритуль. Добраніч.”

“Я рада! Добраніч, Кульбабко!”

Нехай краще так, принаймні вона буде спокійною за мене, а новий день покаже, що до чого та кого на яку гілляку розміщувати. Відчуття образи не залишало мене, попри те, що я знав про симпатію баклана до цієї дівчини, але і її незрозумілу поведінку… І ось це дратувало ще більше. Та мусив заснути, якщо вже не писав нічого. Але пролежав колодою понад годину, прислуховуючись до кроків, яких не було навіть чутно. Отже, баклан вміє причарувати дівчину, без моєї харизми. І що ж в нього за секрет такий? Теж звабник мені знайшовся. Пирхнувши, я повернувся на бік та гупнув кулаком в подушку, потім ще разок. От таки ненавиджу цього недоумка…

На ранок мої думки геть не змінились. Спав, аж заслинився, коли у двері постукали. Ліниво підвівшись з ліжка почимчикував на звук, який ніяк не припинявся і від якого в голові ніби дятел добував мої мізки собі на сніданок.

Відчинив двері мовчки, але досить потужно, бо Макс аж рота роззявив від такої несподіванки. Саме підвів кулак знову стукнути, та вчасно з’явився я – заспаний, з розбурханим волоссям та злющий.

– Ти проспав сніданок…

Та я мовчки зачинив двері. Мабуть, мені таки потрібна автівка, аби вивільнити адреналін та зайві емоції. Але при думці, що завтра нам з бакланом знову потрібно буде вирушати на пошуки, мої нерви знову починали шаліти.   

Прийнявши холоднючий душ, я досить швидко прокинувся, та попри те Тіму краще не потрапляти на мої очі. Одягнувши бермуди та футболку, пішов й собі поснідати. Макса, на щастя, не було вже. Спустившись в ресторан підійшов одразу до Мехмета.

– Доброго ранку, Мехмете, – промовив, ледь всміхнувшись.

– Доброго ранку, пане. Вам, як завжди? 

– Можна, дякую. Але ще маю одне питаннячко до тебе.