Розділ 14. Тім. Вже в моїй голові.

Таки й справді досить прості пошуки видалися. Не встигли прийти, як вже повертаємося з першою фразою. За це навіть поважати Валєру почав. Я б нізащо не наважився видертися на такий пологий спуск прямісінько в море. Ще голову так можна розбити, але Валєрі до екстриму явно не звикати. Он що він на сторінках своїх книг виробляє. Тепер розумію, що то не просто вигадки, як багато хто любить приписувати.

Але що мені подобалося в першому випробуванні, то це те, що нарешті покинули територію готелю. Аж ніби нарешті зміг вдихнути свіже повітря на повні груди та насолоджуватися не штучною красою зблизька. А ці міцні, хоч і потріпані часом стіни, немов розповідали свою славну багатовікову історію. Цікаво, скільки ж господарів було в цього замку й чому він опинився в такому жалюгідному стані? 

Замість того, щоб шукати хоч якісь підказки чи визирати десь фіолетові кольори, просто проводив рукою по каменях, що лежали тут багато років. Було в цьому місці щось магічне, що причаровувало до себе, змушуючи тамуватись мій подих. Здавалося, якби замок й досі був придатним до житла, то залишився б тут, навіть не роздумуючи.

Лиш час від часу й позиркував на Валєру. Зовсім не розумів його байдужості до історії й культури цього давнього місця. Він навіть не озирнувся, коли ми переможною ходою поверталися до готелю. А я так. І далеко не раз. Думаю, я ще повертатимуся знову й знову. Адже в мене попереду є понад два місяці, а випробувань і усіляких активностей явно не напасешся на кожен день. Хоча Карім виглядає такою людиною, що й не бажаючи цього, мимоволі влаштує якусь стару-добру бучу.  

В готелі ми вже були близько до обідньої пори. Аніскілечки не втомлені й щасливі, мало не під ручку бадьорим кроком зайшли до загальної зони. Навколо ще нікого не було. Здається, ми були першими, хто знайшов свою фразу. 

– Як думаєш, що буде, коли хтось не знайде своєї капсули? Нас же й так мало, а оцінюватися повинна саме книга, – запитав, хоч і розумів, що Валєра знає не більше за мене.

– Сумніваюся, що виключать через це. Мабуть, випробування більше для того, щоб дати нам яскравих відчуттів для написання книг. Бо більшість з вас навіть носа свого з дому не потикає, – начебто розумні слова, а наприкінці що це було? Як він кожну нормальну розмову примудряється зіпсувати?

– Хто б казав. Сам такий блідий, наче й не знаєш яке воно – свіже повітря, – вчасно стримав себе від того, щоб тикнути в його обличчя. Бо навіщо це взагалі робити? Думаю, той і сам це прекрасно розумів.

– До твого відома, – різко сказав Валєра, спинившись, що я мало не врізався в його спину, – я вже встиг об’їздити майже десяток країн. І не просто об’їздити, а вивчити вздовж і впоперек, дослідити культуру й традиції.

Оце так здивував. Я іншого від нього й не очікував. Ще і яким тоном про це сказав… 

– Ну звісно, з такими грошима гріх не покататися по світу, – якби в мене були його можливості, то я б гори звернув, але навіть тих же зв’язків у мене зовсім не було.

– Щоб ти знав, навіть бізнес батька інколи мав важкі часи, коли конкуренти мало не знищили всю працю. Його нова ідея кулею вистрілила в їхні заздрісні голови. Лише чотири роки тому та понад шістнадцять місяців весь прибуток ішов суто на розвиток агенції. В нас не було абсолютно нічого зайвого, але я все одно поїхав. Працював, вивчав мови, а у вільний час насолоджувався родзинками, що підкидала мені природа…

Здавалося, що він говорив ці слова в першу чергу для себе. Але чому в душі він такий невпевнений, якщо навіть не побоявся вирушити в тур країнами світу? 

– А я думав… 

– Занадто багато думаєш, але не на тему, Тимуре, – буркнув він й пішов далі, читаючи мені лекцію. – Повір, не всі ті, ким здаються, на перший погляд. Навіть ти чи та сама панянка Айлін. Ти їй подобаєшся, а поводишся як сліпе кошеня.

А оце вже цікава заявочка з вуст Валєри. Сіли за першим столиком на терасі у затінку й до нас одразу ж підбіг пан Мехмет, щось запитуючи в філософа. Щось відповів турку й той, кивнувши, залишив нас. 

– Ну звісно, не вигадуй. Де я, а де Айлін, – рукою зобразив щаблі ієрархії. А були б на пляжі, то ще й на піску зобразив би повноцінну схему, чому наші стосунки неможливі.

– А де ти? На острові, далекому від усіх і всього. За однакових з нею умов. Дивись, не втрать свого шансу, – в принципі його слова звучать досить таки логічно.

– Знайшовся мені тут порадник, – пирхнув, відкидаючись на спинку стільця та намагаючись не показувати того, що його слова й справді мали для мене неабияку вагу. 

Адже в них була й справді якась дрібнесенька дещиця правди. Ну добре, абсолютно все було чистісінькою правдою. Навіть якщо Айлін ще та шишка десь там далеко в Стамбулі, то хіба лише зараз й міг би справді зробити перший крок. Ба більше – вже чисто випадково його зробив. Проте чи відчуває Айлін і справді щось до мене. Бо з її поведінки було щось геть не схоже. Чи то її звичайний стан – бути професійною колючкою, відштовхуючи якомога далі від себе всіх і кожного?

За цими думками потягнуло до письма. Хотілося написати якогось листа до Айлін і прямо запитати про все, але натомість сів за ноутбук й почав видруковувати дрібненькі літери на білому полотні екрана. Отже, несподівана зустріч. Тоді нехай мої герої вже зустрінуться на кораблі, коли нікому не буде шляху до відступу.

“Клінтон біг, збиваючи всіх на своєму шляху. До відплиття залишалися секунди, а він все ніде не міг знайти наречену – ту, без кого ні його, ні цього свята взагалі тут не було б. І як взагалі можна було загубити її, якщо буквально ще кілька хвилин тому йшли разом по причалу, милуючись призахідним сонцем. Навіть кілька дельфінів, що раптово заплили у гавань, тоді вирішили показати їм свій незрівнянний танок. Чудовий дарунок на весілля від морських красенів.