Слова мають силу

Вероніка бігла вулицями міста.
Її дихання було нерівне, а серце ось - ось мало зупинитись. Її нові штани були по коліна змочені від калюж недавнього дощу в перемішку з міським брудом.
Проте їй було це неважливо, вона навіть не відчувала як шалено колотиться серце. Головне було це знайти її хлопчика.
" Де він? Де ж він? - лише крутилося в її голові"
Вона жалкувала, що таке сказала йому, вона жалкувала, що ці дні вона фактично випала з його життя, тоді, коли вона була йому найбільше потрібна. Лише зараз вона усвідомила, що вона робила з ним. Це було жахливо, він не мав відчувати це, вона не мала права цього допустити. Проте зробила тільки гірше. Їй стало бридко, від того, що вона казала і що думала. Він єдиний, хто залишився у неї.
І ось вона побачила знайомий силует і не стримала сліз.
-    Марко! Марко! Куди ти зник? Я хви…
Вона зупинилася від нього за метр і нарешті втома від кросу далася в знаки, вона схопила жадібно повітря та знову глянула на хлопчика.
-    Марко я… Марко?
Вона звернула увагу на те, що з Марком було щось не так. Він стояв посеред калюжі спиною до неї і чомусь тримав витягнуту руку, ніби тримаючи когось долонею.
-    М…Марк… - Вероніка захвилювалась. Хлопчику мій, що з тобою? 
-    Твій хлопчик? - прошепотіло щось в голові та ззовні одночасно. Голос був холодним, як вранішній мороз.
Тільки зараз Вероніка усвідомила, що бачить в калюжі два відображення. Одне Марка, а інше… та чоловіча фігура дивилася прямо на неї, своїми білими очима на фоні блідо - сірого тіла. І вона тримала за руку Марка.
Вероніка немогла повірити у те, що бачить. Фігура почала, ніби з дзеркала, повільно виходити з калюжі до нашого світу. Марк повернувся до неї і Вероніка жахнулася. Його очі були пустими, він був ніби загіпнотизований. 
-    Марк… - ледь вимовила Вероніка. - Марк! Хлопчику мій. Ти чуєш мене?
-    Він не чує нас, - сказала чоловіча постать, взявши його за плече. - Проте…ти сказала, що він твій хлопчик? Хіба ти не відмовилась від нього.
-    Я…я?
-    Не пам'ятаєш, що ти сказала йому сьогодні? Ти відреклася від нього
-    Н...еправда
-    Ти відреклася. Звинуватила його.
-    Ні! - сказала вже різко Вероніка. - Я сказала це… на емоціях. Це неправда.
-    Але ти сказала. Слова мають силу. Якщо ти відмовилась від нього, тоді хлопчик належить мені і я його забираю.
-    Будь ласка! - Вероніка впала на коліна, - Я не знаю хто ви, проте не забирайте його! Він все, що залишився в мене, молю вас! Прошу…
Фігура задумалась.
-    Що ж… тоді зіграємо у гру
-    Г…гру? - запитала Вероніка, не розуміючи, що коїться.
-    Три питання про цього хлопчика. Якщо він такий тобі дорогий, ти легко впораєшся і я поверну його тобі, а як ні, то я заберу його з собою.
-    Згодна, - сказала ствердно жінка, підводячись.
-    Ото ж скажи, - почала одразу постать. - Перше, яке його найбільше щастя?
-    Щастя… - задумалась в паніці жінка.
Фігура тим часом тримаючи хлопця за шию, вистуковувала вказівним пальцем.
"Яке найбільше щастя? - панікувала Вероніка в голові. - Що це має означати? Що я маю сказати?"
Вона розуміла, що це питання з хитрістю і що відповідь має бути як простою, так і складною водночас. 
Вона згадала, від цього з її очей покотилися сльози.
-    П…пікнік. Коли… хух…коли Марко виграв олімпіаду з Біології, Олаф… мій чоловік… закрив усі зустрічі, винайняв будинок на колесах і ми на тиждень виїхали на природу біля озера. Тоді…його очі блищали кожного дня, - з її очей знову пішли сльози, хоч вона усміхнулася. - Тоді ми єдиний раз наскільки довго були разом, ще й на його улюбленій природі. Думаю…це його найбільше щастя.
-    Правильно, - сказала фігура. - Друге, який його найбільший страх?
-    Страх? Хм.
Вероніка запанікувала, вона не була впевнена, який його найбільший страх.
-    Можливо…я не знаю, він боїться жуків, хоч і любить біологію…
-    Неправильно, - сказала фігура.
Ноги фігури та Марка почала поглинати калюжа. Вони почали повільно тонути у воду.
-    Ні- ні! Дай ще подумати! Дай мені ще одну спробу! - знову впавши на коліна, мовила Вероніка. - Не забирай його!
Вони зупинились. Фігура уважно поглянула їй в очі своїми білими очима.
-    Ти не чесна зі мною, ти не чесна була з ним і ти не чесна з собою. Який його найбільший страх?
-    Смерть, - мовила сумно Вероніка, - Я впевнена, що тепер це його найбільший страх. Смерть близької людини.
Фігура мовчала якісь секунди, потім вона з Марком знову піднялися з калюжі.
-    Правильно. І третє, Яка його… найбільша мука?
-    Але я не…
-    Відповідай, - сказав холодним голосом фігура, затацювавши пальцями на шиї хлопця.
-    Я…я…я не… покинула дівчина, чи переймається за мене
-    Ні
-    Може, програв в олімпіаді, - говорила вже істерично Вероніка.
-    Ні. Спроби закінчились
-    Ні… 
Жінка опустила голову, сльози більше не йшли, вона просто не могла прийняти це. Як би вона не сказала це, якби вона не сказала, що він їй не потрібен на емоціях… цього б не сталося. Її хлопчика тепер заберуть…
-    Його мука, - почала фігура, - думка, що це він винен…
Вероніка підняла здивовані очі
-    Він картав себе всі ці дні за те, що вмовив батька поїхати з ним. Його мука, це бачити як мама страждає через його помилку.
-    Я… я не знала… - сказала тихо жінка.
-    Звісно ні, бо ти думала про своє горе, забувши про "свого хлопчика" забувши, що поруч була людина, яка страждала більше.
Фігура відпустила шию і лагідно погладила голову Марка
-    Він не винен, - сказала фігура, проте м'яким, теплим голосом. - Це все я, він попереджав мене виспатись і не працювати.
-    О…Олаф?  - жінка повільно встала, не розуміючи що коїться. - Олаф, це ти?
Жінка повільно підходила. Тепер вона бачила в фігурі такі знайомі риси.
-    Вибач за це, - сказала фігура, - Я думаю, тепер ти зрозуміла силу слів кохана і те, як важливо бачити горе інших. Коли він прокинеться, вам слід поговорити.
-    Олафе…
-    Пробач, що завдав вам такого болю, - фігура оглянула їх теплим поглядом та потім поглянула в небо. - Мені дали не так багато часу. Я буду наглядати за вами…
-    Олафе…
-    Бувайте…, - фігура почала розвіюватись, - …люблю вас…
Фігура повністю розвіялась димом.
-    Олафе… як…
-    М…мамо? - Марк відкрив очі і гойднувся.
Вероніка кинулась до нього і підхопивши, вони обоє сіли в калюжу.
Марк поглянув сонними очима навколо.
-    Мамо, де ми? Чому ти така мокра?
-    Вибач мені синку! - вона обійняла його і гірко заплакала - Я відмовляюсь від своїх слів я так тебе люблю! І тато нас любить! Ти не винен, чуєш? Ти не винен!
-    Хн-хн, мам… - Марк стиснув її футболку і теж заплакав.
-    В нас все буде добре, чуєш? Тепер все буде добре…