***

Наші слова – це найгірша зброя. Сказавши, їх вже не забереш назад, і не вилікуєш душевні рани іншої людини, які вони нанесли. Слова б'ють сильніше за кулаки, і ламають зсередини. Їх не легко забути, і пробачити теж... А хтось... Хтось і не забувайте. Він приносить образу через ціле своє життя. Плекає її, шкодує себе, та не слухає нікого.

Так було з Чанбіном. Хлопець зустрічався з Хьонджіном, милим парубком, якого кохав до нестями. Він був готовий покласти світ до його ніг. Та постійні сварки на пустому місці, і звинувачення, що неначе гострі ножі летіли у його бік, по-цеглинці руйнували їхнє спільне щастя.

"Ти недостатньо стараєшся!", "Чому постійно думаєш лише про себе?", "Невже так важко зробити, як я тебе просив, Бінні". Здається це були дрібниці, але вони, як сніжна куля назбирувались в його душі. В один з таких днів, хлопець не витримав, і попросив, щоб вони розсталися. Та сварка вийшла на нове коло. І Джін і Бін наговорили один одному багатецько дурниць. Звісно, згодом вони просили вибачення, і їм справді було шкода. Та образа засіла десь глибоко в серці, і не захотіла відпускати.

Чим більше часу минало тим ясніше Чанбін розумів, що у них немає майбутнього. Кожного разу, як він дивився на Хвана пригадував всі слова, що той сказав йому. Ні, він не може так далі жити.

- Джіне, давай розійдемось, - тихо каже юнак, поки вони вечеряють.

Хьон ставить виделку на стіл, та з сумом дивиться на хлопця, якого колись кохав більше за життя.

- Гаразд, я зберу свої речі, і завтра зранку піду, - він встає з-за столу.

- І не буде скандалів і суперечок?

- Я втомився від них так само сильно, як і ти, Чанбіне, - важко видихає блондин миючи посуд в умивальнику, - Тож думаю, буде краще, якщо ми і справді завершимо все зараз. Я справді любив тебе, але ми не можемо знайти компромісу, на жаль.

- Ти можеш залишатись, стільки скільки тобі потрібно... - починає трохи розгублено Со.

- Ні, я залишуся в батьків, поки не знайду нову квартиру, - хлопець, як завжди категоричний, - Дякую за все. Сьогодні я краще спатиму на дивані.

Минув рік
Хьонджін приїжджає до місця призначення вчасно. Він вдягнений у красивий костюм, та всеодно нервово поправляє свою зачіску. Насправді юнак не розуміє нащо сюди приїхав, і вважає себе зовсім трішечки мазохістом. Так чи інакше він вже тут, тож тікати пізно

Чанбін геть не хвилюється йому абсолютно всеодно. Цей день такий самий, як і інші, тому він не надає йому якогось особливого значення. В потрібний час брюнет з'являється біля вівтаря та чекає, коли до нього підійде наречена.

Со погодився на пропозицію батька, бо і так не планував відносин, а одруження зміцнить їхній бізнес і всяке таке. Хлопець не кохав цієї дівчини. Та й, якщо бути чесним, взагалі її не знав.
Він фальшиво всміхається беручи за руку свою наречену, та помічає високо блондина, що стоїть в кінці залу. "Він все-таки прийшов!" - б'ється в голові думка, а серце заходиться в шаленому ритмі. Та Со повертає до реальності питання священика, чи згоден він взяти за дружину Черьон.

- Так, - глухо відповідає Бін, знаючи, що зараз зруйнував своє життя повністю, а Хьонджін тихо зникає з залу, навіть не привітавши молодят.