Бійся сказати

Часи і справді лихі настали. Все змінюється: мир на війну, спокій на тривогу; мова, церква. Розумних замінили дурнями і тепер все навпаки. Раніше розумні прикидалися дурнями, щоб не посадили, а тепер дурні видають себе за розумних, щоб не прогнали. Куди не піди, то не туди, з ким не заговори, то посваришся, бо не те говориш.

Прийшла неділя, думаю: «Сходжу до церкви, покаюся, Богу помолюся. Потрібно хоч раз за життя там побувати живим і тверезим». Поголився, помився, підстриг нігті, а потім думаю: «Бога ж не обдуриш, він же все бачить», — то взяв ще й на ногах повідкушував кусачиками, бо вже в зворотній бік пішли. Одягнув все чисте на всяк випадок — раптом гріхи не простить. Вийшов з дому, весь такий духовно піднесений, тільки зачинив за собою хвіртку, як тут в потилицю:

— Добрий день, сусіде, — і то так єхидно, що й не знаю, як відповісти, бо ж до церкви йду — гріх матюкатися.

— Кращий, ніж у тебе, — конвертував я якось матюки в людську мову.

— А куди нарядився так, сусіде? — причепився, як ото той реп’ях собачий. А тут бійся сказати правду. Якщо скажу правду, що йду до церкви, то відразу запитає: «А в яку — українську, чи московського патріархату?». А спробуй вгадай, яка йому до душі, щоб воно тобі лекції не вичитувало про неправильний вибір. Він же, як тільки якесь свято, то у вишиванці ходить, а як вип’є, то все згадує, які в компартії колись продуктові пайки отримував. «Ікру, — каже, — ложкою їв, і на хліб не намазував». Думаю, скажу краще, що в шинок іду, може, відчепиться.

— Та неділя сьогодні, іду в шинок, може, якусь чарку вип’ю.

— О, то йдемо разом, бо я також не знаю, де себе подіти, — запропонував він. І шо тут зробиш? Як тут не погодитися! В нього завжди гроші є, а в мене шо: тільки те, що до церкви брав — три гривні по гривні. Коротше, знову не вийшло з церквою, ось так непокаянний і помру, мабуть.

— А гроші маєш? — провокую його одразу.

— Ображаєш, — поляскав він себе по випуклій кишені сорочки.

— Тоді гайда, — зрадів я вагітності його кишені, — тільки, чур, спершу п’ємо за твої, а потім за мої вже додому підемо?

— Без питань, — погодився він, і ми з радістю пошкандибали в шинок, минаючи церкву в надії, що Бог нам простить у знак чоловічої солідарності.

Хлюпнули по кілька чарок в сере-дину і на душі так легко стало, ніби та душа до Бога за пазуху залізла. Ну, що тут скажеш — справжнє чоловіче щастя. І тільки я налив по третій чарці, як воно ніби в діжку — ляп:

— А чи не ностальгуєте ви, сусіде, за «совком»? — і вирячило на мене вже нетверезі більма.

Він дуже швидко п’янів. Десь, видно, як закушував тюлькою, про ікру свою чорну згадав. А тут бійся сказати, щоб щастя не злякати. Кишеня його ще ж не розродилася. І то слово таке придумав: «ностальгуєш»... Звучить, як збочення якесь.

— Ну, як тобі сказати, звісно, ностальгую, бо ж в ті роки молодий був та здоровий, — спробував я вислизнути з його запитання, як в’юн з незграбних рук. А воно далі своє веде після третьої чарки.

— От скажіть, сусіде, якби зараз були вибори, то ви за кого голосували б, за «Зелю», чи за «Пороха»? — і прищурив, сволота, очі, як колись у райкомі.

А тут бійся сказати — Симоненко вже ж не балотується, і грець його знає, хто йому гречку на минулих виборах давав. Воно ж, як тоді вийшло: 73 відсотки українців, що сміялися один раз на тиждень, захотіли веселитися щодня і вибрали президента коміка. «Наржалися» вже так, що аж заплакали, тепер хочуть вибрати такого, щоб заспокоїв і втішив.

— Я буду голосувати, мабуть, за розумного, — знову пробую діждатися і побачити, що там ще є в його кишені.

— А-а, то ти значить за «Порохом» тягнеш, гад!? — вже геть обаранів мій сусід від випитого і схопив мене за барки. І моя ще зовсім нова, (всього десять років назад, як купив), а головне чиста сорочка, так і розлізлася десь на спині. Ну, така образа мене взяла, що я не втримався і зацідив йому прямо в табло. Плюнув з пересердя та й пішов додому, не діждавшись остаточного випорожнення його кишені.

Проходячи понад церквою, пошкодував, що відразу ще біля хвіртки не сказав правду. Так і сорочка була б ціла, і гріха б не додалося б за ліхтаря, якого я сусіду під оком поставив. Але, може, воно йому і на краще, світло зараз часто вимикають, а так хоч посвітить тим ліхтарем людям.